22.Микола

Прокидаюсь від стуку у двері. Розтираю очі і дивлюсь на сонне тіло Вероніки. Від звуку, вона загортається у ковдру ще сильніше, майже, з головою. Я розумію, що підніматись і відчиняти двері не знати кому, потрібно мені. Я заледве встаю і підходжу до дверей, налягаю на ручку і відчиняю їх.

- Мамо? – запитуюсь, бо не розумію, чи то мені сниться чи насправді.

- Нам потрібно іти, а Макар прокинувся і боїться залишатись сам, - за маленьку ручку мама тримає сонного Макара.

- Ходи, - кажу я і беру малого на руки.

Хлопчик широко позіхає і майже засинає у мене на руках.

Мама задоволено усміхається і я зачиняю двері. Кладу Макара на свою половину ліжка. Він перекручується ближче до Вероніки. Дівчина у сні обертається до нього і обнімає любляче. Я аж прокинувся від такої картини. Вони двоє дуже сонні і роблять це не контролюючи. Оглядаю свою половину ліжка, яке пусте і лягаю. Накриваю Макара з Веронікою ковдрою і ще раз засинаю.

- Сфоткай, сфоткай, - шепоче чийсь веселий голосок.

Я повільно відкриваю очі і замічаю Макара, який позує біля мене.

- Ой, він проснувся, - соромиться хлопчик.

- Ви що таке робите? – з просоння запитуюсь у них обох.

- Нічого такого, - сміється Вероніка і ховає телефон.

- Фоткали мене сплячого?

- Ти такий смішний був, - сміється Макар. – Ти спав ось так, - брат відкривай рот, закриває очі і перекривлює мене.

Беру подушку і кидаю легенько у нього.

- Ей! Ніко, нападай на нього! – кричить Макар.

- Ой, ні. Я втікаю, - каже дівчина і намагається злізти з ліжка.

Але я вчасно зриваюсь, ловлю її за талію, перекидаю на спину і починаю лоскотати. Заду Макар б’є мене по спині подушкою. Іншою рукою ловлю малого і тепер вони двоє в моєму полоні.

- Вам мене не перемогти, - сміюсь я.

Вони ж намагаються вирватись, але у них не виходить.

- Все! Ми здаємось! – вигукує малий.

- Точно? – все ще тримаю їх.

- Так! – сміється Макар.

Я їх відпускаю. Брат сідає  і його животик видає дивний звук.

- Оооо, хтось схоже дуже голодний, - каже Вероніка і розкуйовджує його темне волосся.

Макар погоджується кивком голови.

- Отже, вмивайся,переодягаймось і йдемо їсти, - кажу я і встаю з ліжка.

- Та то уже майже дванадцята, - каже дівчина з телефоном у руках. – То вже треба обідати, а не снідати.

- То значить пообідаємо. Твої зубна щітка і одяг у батьків в номері? - звертаюсь до Макара.

- Так.

- А ти ключ маєш?

- Мама хіба тобі не залишила? – питанням на питання відповідає він.

- Чекай тут.

- Ти куди? – запитується Вероніка, коли я переодягаюсь у штани і футболку.

- На рецепцію. Попросити щоб відчинили батьків номер. 

Я спускаюсь на низ і там мене зустрічають уже інші дівчата, а ніж ті, які були вчора. Вони так само приємно усміхаються. Я пояснюю їм усю ситуацію і вони дають мені ще одну ключ-карту від номера батьків.

- Дякую, - широко усміхаюсь їм наостанок і піднімаюсь до себе.

Разом з братиком ідемо у кімнату, він вмивається і переодягається. За цей час Вероніка одягається і уже чекає на нас. Виходимо з кімнати, спускаємось сходами і натикаємось на батьків.

- Ви обідати? – запитується мати і усміхається.

- Снідати, - сміємось ми у відповідь.

Батьки підхоплюють наш сміх.

- Ми також зараз підійдемо, - каже тато.

Ми спускаємось туди ж де вечеряли вчора і знову повторяємо вчорашню процедуру. Кожен бере те, що душа бажає. За декілька хвилинок ми знаходимо вільний столик з білою скатертиною і сідаємо.

- Шкода що ми пропустили сніданок, - каже Вероніка і робить глоток кави. – Цікаво, що тут подають зранку.

- Завтра постараємось не проспати, - усміхаюсь до неї.

Ми уже доїдаємо свої страви, коли приходить тато.

- А де мама? – запитується Макар.

- Мама вирішила поспати, їй щось погано стало, - каже він.

- Що з нею? – одразу ж починаю я хвилюватись.

- Голова розболілась і втомлена стала. Нас попереджали що таке може бути.

- А куди ви ходили зранку? – цікавиться Макар.

- У нас з мамою були деякі справи, - акуратно підбирає слова тато.

- Які справи? – я ніколи не міг подумати, що Макарові все завжди так цікаво.

- По роботі, - вичавлює тато.

Цікавість хлопця вгамовується і він продовжує тихо набивати свій животик.

- Ми будемо йти кудись? – запитуюсь я через деяку хвилю тишини.

- Ви ідіть, а я побуду з мамою, - каже тато і сумно дивиться у повну миску з супом, який уже напевне остиг.

Хочу якось розрадити його, послухати те, що у нього зараз у голові і в душі, але не знаю, як правильно це зробити. Я ніколи з татом не говорив по душах. Розумію, що йому зараз неабияк важко.

- Ми тоді трішки прогуляємось, і вернемось. Коли Марія Ігорівна прокинеться, то можемо піти усі разом, - рятує мене Вероніка.

Дівчина бачила, що потрібно, щось сказати, але у мене слова застрягли. Дивлюсь на неї і поглядом дякую.

Вона  мило усміхається.

Через декілька хвилин ми піднімаємось з своїх місць і прямуємо у номера одягатись у верхній одяг.

- І куди ми будемо йти? – запитується Вероніка і защипає свою темну куртку, а на голову одягає шапку.

- В центр, - без вагань відповідаю їй.

- Гаразд.

- Але вдягайся тепло. Візьми шарфик, - кажу їй, бо замічаю голу шию.

Вероніка легенько усміхається і дістає свій коричневий шарфик,обмотує його красиво кругом шиї.

- Ти також одягайся тепло, - каже вона до мене.

- Мені завжди тепло, особливо, коли біля мене ти, - кажу я і цілую її.

Вона трішки червоніє.

- Ідемо, - беру її за руку і ми виходимо з номера, якраз вчасно, бо Макар також уже готовий іти.

Ми гуляємо трішки ще зимовим Києвом, де не де лежить сніг, але гірлянди з будівель і дерев  влада ще не планує знімати і це мені неабияк подобається.