20. Микола

Ще декілька годин і ще одна зупинка на заправці і ми дістаємось Києва. Я справді тут дуже давно не був і забув, який він красивий. Мені вистачило відвідати його лише раз , щоб зрозуміти, що це красиве місто з великою кількістю людей. Хоч той один раз закінчився не дуже добре.

Я, як завжди, в день зробив був всі справи, а тоді потрібно було щось виправити з документами на клуб. Як тільки настала ніч , то мене підмінили. Зустрівся з деякими друзями , напились і пішли в якийсь нічний клуб, там підцепив дівчину, як вона уже виглядає я не пригадаю, а тим більше її імені. І ніч закінчилася гарячим сексом. Зранку прокинувся, залишив декілька соток на подушці тій дівчині і поїхав до дому. Батькам я не розповідав, хоча думаю, що вони здогадались, як я провів ніч.

- Вітаю у Києві, - кажу і замічаю, як Макар одразу поглядом прилипає до вікна.

Малий відкриває рота і заворожено споглядає високі будинки.

Вероніка також зацікавлено розглядає усе, що попадає у її погляд. Дерева , машини , будівлі.

- Подобається?

- Надіюсь дальше буде краще, - кривиться вона. – Занадто багато будівель і машин.

- Зачекай, ти просто ще центр не бачила.

Вона заледве усміхається і легенько киває.

Ми продовжуємо їхати. На наше щастя пробок у місті немає і ми спокійно доїжджаємо до вулиці Госпітальна 4, на якій розміщена величезна будівля з великою кількістю вікон.

- О це будиночок, - каже Вероніка.

- Це наш готель.

- О це? – її очі широко розширюються від здивування.

Вказівним пальцем вона вказує на готель.

- Так.

- Як він називається?

- Premier Hotel Rus.

- А ціна за добу?

- Не важливо, - байдуже відповідаю я.

- Микола, - протягує дівчина. – Яка ціна з людини за ніч? – ще раз вона повторює питання.

- Вероніко, ось для чого тобі знати?

- Мені цікаво.

- Справді? – піднімаю брови.

- Ні, - відводить вона погляд.

- Вероніко, за кошти не хвилюйся, - зупиняюсь на парковці готелю і дивлюсь на неї .

- Але…

- Вероніко, - ще раз вимовляю її ім’я, щоб ще більше привернути увагу до моїх слів. – Не потрібно. Все добре, - беру її за руку і цілую.

- Ми приїхали! – весело на задньому сидінні вигукує Макар.

- Так. Виходи, але акуратно, - кажу я і відщипаю ремінь безпеки.

- А мама з татом де? – запитується малий.

- Зараз уже дзвоню до них, - дістаю телефон і набираю тата.

Йдуть гудки, але тато так і не піднімає слухавки. До мами дзвонити не буду, бо можливо вона спить або саме зараз у неї проходить лікування.

- Гаразд, заходимо, - відкриваю багажник і дістаю валізу з нашими речами і наплічник з Макаровими.

- Ти до нього не додзвонився? – запитується Вероніка.

- Ні. Зараз на рецепції розберемось, - кажу, щоб вона не хвилювалась, бо уже замічаю, як бігають очі.

Дівчина киває, бере Макара за руку і крокують за мною.

Ми заходимо у будівлю і велика рецепція у коричневий тонах зустрічає нас.  Підходжу до трьох дівчат у білих сорочках, які стоять на рецепції. Одна з них, блондинка, говорить по телефоні і щось пояснює.

- Підходьте сюди, - кличе мене до себе брюнетка з хвостиком.

- Добрий день, - вітаюсь до неї.

- Я вас слухаю. Ви бронювали  номер?

- Номер повинні були забронювати батьки, - пояснюю їй. – Вони також тут проживають.

- Ваше прізвище?

- Паламарчук.

Дівчина щось клацає, вводить букви.

- Так, є. Паламарчук Микола і Бойко Вероніка -  один двохмісний.

- Але у нас ще є дитина.

- Ваша дитина? – здивовано піднімає брови вона і дивиться на Вероніку з Макаром, які уже стоять заді мене.

- Ні. Це мій молодший брат. Паламарчук Макар.

- А, так. Точно. Ваші батьки зняли трьохмісний номер, там якраз є ще одне ліжко.

- Я буду з батьками в кімнаті? – трішки із сумом в голосі запитується братик.

- Так, але ми будемо до тебе приходити, - заспокоює малого Вероніка.

- Не засмучуйся, - каже дівчина на рецепції. – Ваші номера поряд.

У хлопця піднімається трохи настрій.

Ми ще декілька хвилин стоїмо і проходимо реєстрацію. Нам дають електронний ключ від нашого номера.

- А підкажіть у якому номері батьки?

- 167, - ввічливо відповідає брюнетка.

- Дякую, - кажу я і дивлюсь, що наш з Веронікою номер 170.

Ми піднімаємось  на наш поверх і одразу ж знаходимо кімнату батьків.

- То мами з татом ще немає? – запитується Макар.

- Зараз перевіримо, - стукаю декілька разів.

У відповідь тиша.

- Може подзвони ще раз, - пропонує Вероніка.
Я набираю тата ще раз.

- Алло, - чую його голос по той бік телефону.

- Тату, ми уже в готелі. Ви де?

- Ми за декілька хвилин будемо. Уже повертаємось з лікарні. Скажіть на рецепції, щоб дали вам номера, там має бути один двоспальний.

- Ми вже взяли номер.

- Добре, то ми скоро будемо.

- Як усе пройшло? – запитуюсь я і клубок стає в горлі.

- Не погано. Приїдемо у все розкажемо.

- Добре, - ставлю слухавку.

- Вони за декілька хвилинок будуть. Йдемо у кімнату, - кажу до Вероніки і Макара.

Я прикладаю карточку до дверей. Невеличкий писк і двері відчиняються.

Одразу ж вмикаю світло, бо на дворі уже стемніло. І перед нами з’являється кавовий номер з великим двоспальним ліжком і коричневими подушками, вікна на цілу стіну з темними шторами і зеленими вазонами. Біля вікна розміщений круглий кавовий столик з двома м’якими кавовими кріслами по боках і невеличка ваза з свіжими квітами. Навпроти ліжка стоїть великий темно коричневий комод з дзеркалом.

Ми проходимо повільно і оглядаємось. Знімаємо верхній одяг і вішаємо його у велику шафу, яка стоїть  одразу ж в приході.

- Тут дуже гарно, - каже Вероніка і нюхає квіти. – Справжні, - дивується дівчина.

- А ти сумнівалась?