19. Вероніка

Прокидаюсь серед глибокої ночі від шурхоту по кімнаті.

- Ти куди? – спросоння запитуюсь хлопця і прикриваюсь покривалом.

- Ходив воду пити. Спи, - каже він і лягає біля мене.

Микола закидає руку і лягаю головою йому на груди, він притискає мене до себе і стає настільки тепло, що хочеться відкинути покривало.

- Микола, - із страхом запитуюсь я. – Ти одягав презерватив?

- Ні.

- Чому? – різко підіймаюсь і не зводжу з нього погляду.

- Не хвилюйся ти так, - рукою він погладжує моє волосся. – У мене все під контролем. Ходи до мене, - спокійно каже він.

Вирішую йому повірити і пригортаюсь до нього знову.

- Що буде якщо я завагітнію?

Тишина.

- Микола? – перепитуюсь, бо можливо він мене не розчув.

- Я чув, що ти спитала.

- І?

- Одружились би і народили дитину.

- Ти це кажеш, щоб мене заспокоїти, бо знаєш, що я проти аборту?

- Звісно, що ні. Я би не дозволив зробити тобі аборт, просто зараз я ще не готовий до одруження і до того, щоб стати татом.

- Отже, трахатись ти готовий, а як раптом треба буде виховувати дитину, то ти не готовий.

- Вероніко, ти чула, що я сказав? – голосніше починає говорити він. – Я ж сказав, що буду виховувати, просто не зараз.  В тебе затримка? – різко запитує Микола.

- Ні, - байдуже відповідаю я.

- То до чого ці питання?

- Просто цікаво стало.

Він починає сміятись.

- Спи, моя цікавість, завтра багато роботи, - накриває мене покривалом і обнімає.

- Якої роботи? – запитуюсь через декілька хвилинок, а у відповідь отримую його мирне сопіння.

Усміхаюсь сама до себе і намагаюсь зрозуміти про яку роботу ідеться.

- Вероніко, прокидайся, - будить мене Микола веселим голосочком.

Я протираю очі, все ще сонно шукаю його силует. Він уже одягнутий у джинси і чорний батник стоїть над моїм ліжком.

- Ти куди зібрався? – запитуюсь і позіхаю широко.

- В Київ. Ти і Макар також їдете.

- А чому я взнаю про це тільки зараз?

Він знизує плечима.

- Я іду розбуджу малого, а ти одягайся.

Я з неохотою встаю з ліжка. Усе тіло болить після хорошої нічки. Вмиваюсь і одягаюсь у штани і теплу в’язану білу кофту.

Спускаюсь на низ, а Микола уже приготував нам на сніданок.

- Ти вирішив сьогодні виконати усю роботу замість мене? – сідаю на стілець і беру печиво.

- Щоб швидше було, - усміхається брюнет і заливає пластівці молоком.

- А чому ми їдемо у Київ? – Макар такий самий сонний як я сідає за стіл і широко позіхає.

- Мені також цікаво.

Двоє дивимось на Миколу і чекаємо відповіді.

- Там батьки і їдемо до них, - акуратно підбирає він слова. – Трохи погуляємо по Києві. Ви ж ще не були там.

- Ти також там не була? – із здивуванням запитується у мене Макар.

- Ні, - усміхаюсь до малого.

- Це буде класно, - Макар із швидкістю вітру починає поглинати пластівці.

- Ти не хочеш їхати? – запитується Микола.

- Та ні, хочу. Просто ще до кінця не прокинулась.

- То ви прокидайтесь, їжте, а я йду розігрію машину, - хлопець цілує мене у маківку і виходить з будинку.

Так приємно бачити його таким веселим і знати, що мамина хвороба його не вбиває.

Я допиваю свою каву, з’їдаю ще одне печиво і одягаю Макара. За декілька хвилин ми уже готові до поїздки. Залазимо в уже прогріту машину і вирушаємо. Дорога до Києва дуже довга, тому Микола включає музику і ми насолоджуємось поїздкою.

- Батьки нормально доїхали?

- Так, вчора вночі приїхали. Ми також десь під вечір приїдемо.

- А скільки годин їхати? – запитується із заднього сидіння Макар.

- Вісім.

- Ой, так довго.. – хлопчик одразу ж засумував.

- Ми будемо робити зупинки, десь поїмо і будемо їхати дальше, - намагаюсь підбадьорити його.

- Ви мені щось купите?

- Ага, - відповідає коротко Микола.

- Ти уже їздив до Києва? – питаюсь й брюнета.

- Один раз лише. Не дуже люблю до нього їздити. Це дуже далеко і втомлює, але таке, як ми на декілька днів, то думаю, що буде класно.

- Звісно, - погоджуюсь з ним.

Проходить три години і ми робимо зупинку на заправці, купляємо хот-доги і весело жуємо. Макар випросив у Миколи нову іграшкову машинку, яких у нього і так дуже багато.

Люблю я такі подорожі, вони не втомлюють,а навпаки додають якоїсь енергії.

- Повитирайся, свинька, - кажу я і підходжу до Макара і витираю його ротик салфеткою. На салфетці залишається червоний слід від кетчупа.

Хлопчик не звертає на це уваги і продовжує дальше із смаком їсти.

- А мене? – заграє бровами Микола.

- Ти чистий.

- Впевнена?

І після цих слів він спеціально кусає так, щоб кетчуп разом з майонезом залишились на його борідці і носику.

Я закочую очі і підходжу до нього.

- Не закочуй так очі, - шепоче він мені на вухо пристрасно.

- Все. Тепер ти чистенький, - не звертаю уваги на його прохання.

- І щоб я без тебе робив?

- Пропав, - повторюю його ж слова, які раніше були сказані.

Тишина. І лише наші очі дивляться один на одного і кожен про щось думає. Мої думки прості. Микола промінчик у моєму житті, без якого я би просто пропала. З ним моє життя перевернулось на 360 градусів. Не спорю, інколи, тобто майже кожен день, у нас суперечки, але незважаючи на все це, ми дуже сильно кохаємо один одного. Не можу уявити і одного дня без нього. Надіюсь, що мені і не прийдеться вчитись жити без нього, бо якщо такий день і настане, то це буде найчорніша полоса.

Усміхаюсь ніжно до нього, у відповідь отримую таку ж люблячу усмішку.

- Все. Я з’їв. Їдемо? – вириває нас із думок Макар.

 - Так, - замріяно відповідає Микола і все ще дивиться на мене.

Заводиться мотор і автомобіль рушає у дорогу. Залишилось ще більше половини дороги.