18. Микола

Мій шоковий стан не пройде так швидко, як хотілось би. Я все ще намагаюсь зрозуміти, що це правда, а не якийсь сон.

Прокидаюсь і дивлюсь на білу стелю у Вероніки в кімнаті. Дівчина мирно посопує. Стараюсь не рухатись, не хочу перервати її сон, особливо тоді, коли уночі їй наснились жахи. Можливо, коли Вероніка прокинеться то буде на мене сваритись через те, що уже одинадцята година, а я її не розбудив.

Лежу, повертаю голову у праву сторону і оглядаю її сплячу. Яка вона мила і беззахисна. Війки заледве тріпотять, ручки складені у кулачки і приставлені до обличчя. Вероніка спить як маленьке янголятко.

Чую шурхіт за дверима і дівчина перевертається на іншу сторону. Ех, вона скоро прокинеться. Легенько встаю з ліжка.

-  Микола? – мимрить сонним голосом Вероніка.

- Ти можеш ще спати, - шепочу я, щоб не розігнати її сон.

- А яка годинна? – її рука у пошуках телефону. – Ой, уже одинадцята. Пора вставати, - вона незграбно встає з ліжка і одразу ж у ванну.

- Я до себе, - кажу їй у слід і виходжу з її кімнати.                 

Роблю крок і я уже стою перед дверима своєї кімнати. Це дуже зручно жити ось так близько один до одного.

Вмиваюсь, переодягаюсь і розумію, що потрібно їхати на роботу. Зробити декілька перевірок і справді влаштувати якийсь відпочинок. Я і зранку довго думав над тим, що сказала Вероніка. Повести туди і зробити те, чого мама ніколи не робила.

Приймаю душ і в голові обдумую кожну ідею, яка приходить. Мама відвідала дуже багато різних місць, як в Україні, так і за кордоном, багато чого пробувала, як екстремальне, так і спокійне. І різні магазини відомих брендів, мати також відвідувала.

Я ніколи раніше не задумувався над тим скільки всього тато зробив для мами. Кожне свято це дорогий подарунок, кожен рік декілька поїздок у нові місця. Він і справді її кохає, а я звинувачував його у зраді.

Спускаюсь на низ і чашка гарячої кави уже чекає на мене.

- Як ти встигла? -  запитуюсь у дівчини, яка сідає біля мене і також посьорбує запашну каву. Вона лише легенько усміхається і знизує плечима.

- Батьки є?

- Макар уже в садочку, а вони уже збираються. Ти їдеш з ними?

- Не думаю, що вони захочуть, щоб я був з ними, особливо, мама. І мені потрібно владнати деякі справи у клубі.

- Це звучить, як відмовка.                                 

- Тобто?

- Ти боїшся їхати з ними?

- Ось, Вероніко, ти чуєш що ти зараз говориш? – трішки підвищую голос. – Відмовка? Ти серйозно? Моя мати вмирає, а я шукаю відмовки, щоб менше часу проводити з нею?

- Судячи з того, як ти це кажеш, то так.

- Я кажу?

- Досить. Я не хочу це продовжувати, - Вероніка встає і миє чашку у раковині.

Я повільно допиваю каву.

- Інколи мені здається, що ми занадто різні… - мимрить вона, але я чую кожне слово.

- Знаєш, так і є, - встаю з місця і підходжу до неї. – Ми різні, але ця різність і притягує нас, додає вогнику у наші стосунки, - стаю до неї впритул. – Ох, як я хочу тебе, коли ти така трішки нервова, так і хочеться взяти тебе і трахнути, - шепочу їй на вухо і проводжу рукою по спині.

- Микола, - відходить дівчина в сторону і цим провокує мене ще більше, але розумію, що зараз нічого не буде.

У неї справді дуже дивний настрій.

- Ти ще досі на мене ображаєшся? – питаюсь їй у слід.

- Ні, - каже вона не переконливо.

- Доброго ранку, - вітається мама на сходах, а за нею з’являється тато.

- Щось він не дуже добрий, - бурчу собі під ніс.

- Ви ще не помирились? – мама підходить і ставить свою сумочку на стіл.

- Я думав, що помирились, але дехто ще досі ображається.

- Дай їй час.

- Ви уже їдете? – обводжу поглядом батьків, які уже одягнуті і готові до виходу.

- Так, – якось весело відповідає мама. – Ти з нами?

- В мене є справи з клубом, як вирішу, то одразу ж приїду. Ви на декілька днів? – різко змінюю свою думку.

- Так, на три або чотири. Як вийде, - відповідає тато.

-  То я підтягнусь.

- Вероніку з Макаром візьмеш, - каже мама і одягає куртку.

- Ага.

- І помирись ти вже нарешті з нею, - тато взувається і уже готовий виходити.

- Сергійку, та помиряться. Вибору у них немає. Ми ж такі самі були.

- Що правда то правда.

- Щасливої дороги, - кидаю їм наостанок і зачиняю двері.

Стою і вагаюсь над тим, що мені робити. Чи йти до Вероніки і ще раз з нею спробувати поговорити чи поїхати на роботу і уже ввечері про все поговорити. Одним словом все зведеться до нашої розмови. Тільки я можу її відкласти і зробити гірше собі. Знаючи свою дівчину, то вона зверне на це увагу і потім ще буде нагадувати, що я проміняв роботу на те, щоб поговорити з нею і в усьому розібратись.

Ех, як з тими дівчатами важко.

Накидаю на себе куртку і виходжу з будинку. Час проходить швидко з тими дзвінками, зустрічами і розмовами, але майже кожної хвилини у думках спливає образ Вероніки.

- Через скільки часу ви зможете приїхати? – запитується Аліна по телефоні.

- Зараз у мене виникли деякі невідкладні справи. Думаю, що за тиждень зможу. Проконтролюйте, щоб усе проходило добре, - кажу їй, бо уже розпочались ремонти у клубі.

- Звісно, - з легкістю відповідає дівчина.

- Чудово, тоді за тиждень зустрінемось.

- Чекатиму зустрічі.

Ловлю себе на думці, що якби у мене не було Вероніки, то я уже давно б переспав з Аліною, якщо не минулого разу в готелі, то позагравав по телефоні декілька разів і наступна наша зустріч закінчилась би сексом.

Сиджу в «Passage» і закінчую передивлятись останні документи. Дістаю телефон.

- Доброго дня, квітковий магазин «Florists». Я вас уважно слухаю, - звучить приємний жіночий голос.

- Хочу замовити великий букет червоних троянд.

- На доставку чи самі заберете?

- Заберу приблизно за пів години.