16. Микола

Я стою перед дівчиною з телефоном у руках і чекаю її пояснень. Надіюсь, що вона зараз скаже, що це її просто зацікавило і вона вирішила почитати, що нічого серйозного і поганого у цій статті немає.

Надіюсь.

- Чому ти лазив у моєму телефоні? – різко запитує Вероніка, замість того, щоб дати відповідь на моє питання.

- Ти серйозно?

- Так. Ти мені недовіряєш?

- О, Боже. Мені просто потрібно було дещо швидко перевірити в Гуглі, а я саме говорив по телефоні, твій був у мене в руках і я вирішив глянути через твій. Але як тільки побачив статтю, то пішов одразу ж до тебе, - пояснюю їй усе. – Легше стало?

Вероніка киває і дивиться на мене з під своїх густих брів.

- Тепер я хочу отримати відповідь на своє запитання, - не вгаваю я.

- Микола… я не можу сказати, - тихо промовляє вона.

- Тобто не можеш? – я уже починаю нервуватись. – Скажи для чого ти читала цю статтю.

- Микола, - тихо каже Вероніка і дивиться собі в ноги.

- Я знаю, що я Микола. Вероніко, ти… - боюсь ці слова вимовляти в голос, - ти хвора на рак? – важко вимовляю я.

Дівчина підводить свої карі очі на мене.

- Ні… - якось дивно вимовляє вона.

Від цих її слів мені повинно було стати легше, але чомусь стає ще гірше.

- Хтось з твоїх друзів захворів?

- Ні.

- Вероніко, чому мені потрібно витягувати з тебе слова? Ти можеш нормально сказати? – підвищую голос і кладу із гучним звуком її телефон на стіл.

Бачу, як вона стискає щелепу, прикушує нижню губу. Її карі очі бігають у пошуках спасіння.

- Микола, - спокійний голос матері, яка спускається сходами, відволікає нас. – У вас усе добре?

- Так, - різко відповідаю я, хоча розумію, що це звучить непереконливо.

Особливо, тоді коли мати бачить цю картину. Я зі злим поглядом стою перед Веронікою, яка не дивиться на мене.

Мама спускається до нас і стає перед Веронікою. Вона дивиться на мене втомленими і засмученими очима.

- Це я.

- Що ти? – не розумію її.

- Я хвора на рак.

- Мамо, це не смішно, - кажу я.

- Це правда, - серйозно продовжує мати.

Я на мить замовкаю і бігаю очима по ній і Вероніці.

- Ти знала? – запитуюсь Вероніку.

- Я взнала випадково, - тихо каже дівчина.

- І нічого мені не сказала?! – обурюсь я.

Моє дихання пришвидшується. В якийсь момент стає важко стояти і я притягую стілець до себе і сідаю на нього.

- Я просила її нічого тобі не казати,  - мати підходить ближче і проходиться рукою по моєму волоссі.

Я відвертаю голову.

Чую по сходах кроки, піднімаю голову і зустрічаюсь поглядом з татом.

- Ти також знав?

Десь глибоко в душі хочу, щоб він мене не зрозумів, але тато лише легенько киває.

- Ви всі знали і мовчали!? – викрикую і різко підіймаюсь з місця. - Та як ви могли приховати це від мене ?! - не вгаваю я.

Злість просто заповнює кожну частину мого тіла. Вони стоять усі троє навколо мене і не зводять погляд. Я мовчу. У голові буяє сотні запитань. Зводжу очі на всіх і саме найбільше мене дивує те, що Вероніка знала. Знала і мовчала. Моя дівчина нічого мені не розповідала про хворобу матері, навіть не натякнула.

 - Я… давно ви про це знаєте? - уже трішки спокійним тоном запитуюсь.

Батьки перекидаються поглядом, напевне, зважують чи варто розповідати.

- Ну?

- Уже деякий час, - відповідає мама.

- Деякий? - знову строгіше запитуюсь я.

 Мені дуже важливо стримувати свій гнів. Зазвичай, один погляд на Вероніку або її доторк і я остигаю. Але точно не в цьому випадку. Саме в цей момент один погляд на неї і я стаю ще злішим. Думаю, що вона розуміє, тому мовчить і не намагається втихомирити.

 - Останній раз, коли ми їздили в Київ, це було для того, щоб переконалися остаточно. До того були не впевнені, думали, що,  можливо, неточні аналізи чи щось переплутали.

 - А мені ви сказали, що подарунок поїхали вибирати Макарові. Розумно, розумно, - викривлюю губи.

- Микола, не гарячкуй, - чую голос Вероніки.

 - А ти, - вказую пальцем на дівчину.

Її карі очі широко розширюються і перелякано бігають.

 - Взагалі мовчи. Ти повинна була мені зразу розказати, як тільки взнала.

 - Микола, Вероніка не винна, - каже мама.

 - Мамо, це я вже вирішуватиму, - і дивлюсь на дівчину.

Вероніка не зводить благальних і уже повних сліз очей.

В кімнаті панує напружена тишина. Раптом дівчина обертається і направляється на сходи.

- Ніко… - тихо промовляє мама і проводить її поглядом.

- Я… вам потрібно поговорити, - тихими кроками вона піднімається на верх, чую, як двері її кімнати зачиняються.

- Ти вже розпочала лікування? – запитуюсь у мами.

- Мама тільки почала вживати таблетки, на хіміотерапію вона не хоче, - каже тато.

- Як не хочеш?! У тебе немає вибору! Ти повинна на неї іти, - зриваюсь на крик.

- Піду, - спокійно відповідає матір. – Завтра поїдемо в Київ і про усе поговоримо з лікарем.

- Гаразд, - дістаю склянку і наливаю собі води.

Від цього стресу, емоцій і крику у горлі усе пересохло.

- Микола, - підходить мати і ставить руку мені на плече.

- Мамо, будь ласка, не чіпай мене зараз, - прошу її, бо розумію, що мені потрібно побути наодинці, щоб усе це осмислити.

Роблю декілька глибоких ковтків і піднімаюсь до себе.

Сідаю на ліжко і дивлюсь в одну точку.

В голові згадуються моменти, розмови, які я не розумів до чого вони вели, але зараз я все чудово розумію. Мати знала уже давно і словами натякала мені на це, але така річ, як рак крові в голову мені ніяк не приходила. Я навіть не думав, що таке коли-небудь може бути.

Але я повинен зробити усе, щоб ця хвороба зникла і більше ніколи не з’явилась в її житті. Моя мама занадто хороша, щоб померти від цього. Вона повинна дожити до мого весілля, внуків і навіть правнуків.