15. Вероніка

Почула як зачиняються вхідні двері і зрозуміла, що то Микола поїхав на роботу. Швидше за все, він знову поїхав у Тернопіль, так як вчора. Зранку він казав, що я можу починати ревнувати до подушки, але певно скоро я почну ревнувати до Тернополя і тої Аліни.

Дівчина вона ніби не погана, досить розумна і хороший професіонал. В розробці інтер’єру я мало докладала зусиль. В більшості я просто казала за Миколу і пропонувала ще деякі варіанти вирішення тієї чи іншої проблеми.

Макар уже в садочку, а я берусь за вирішення домашніх обов’язків. Знаю, що Марія Ігорівна сьогодні залишилась вдома. У мене не раз виникала думка, щоб поговорити з нею про це. Але як розпочати розмову, я не знаю.

- Ти ще не стомилась? – запитується жінка і сідає на стілець у кухні.

- Ні, - відповідаю я.

- А я щось втомилась, - важко здихає вона і прикладає руку до голови.

- Марія Ігорівна, - беру дві чашки чаю і кладу на стіл. – Я хочу з вами поговорити.

- Це щось про Миколу? – одразу ж починає вона хвилюватись.

- Ні, - сідаю навпроти неї, а серце так починає стукати, що я чую його відгомін.

- То кажи, Ніко.

- Учора я прибирала у вашій кімнаті, - вирішую зайти здалеку. – Коли я витирала пилюку, то випадково перекинула шкатулку і з неї випали ліки.

Жінка опускає погляд на чашку і свої руки. Вона мовчить, а я продовжую:

 - Я знаю про хворобу, - повільно кажу я. – Рак крові. Вірно? – не зводжу з неї очей.

Раптом Марія Ігорівна затуляє обличчя руками і починає плакати.

Я розгублююсь. Не знаю що робити в таких ситуаціях. Вирішую дати їй можливість виплакатись, можливо, це саме те, що потрібно їй зараз.

За декілька хвилинок схлипи закінчуються.

- Так. Це правда, - витирає Марія Ігорівна сльози із щік.

- Чому ви нікому про це не кажете?

- Не хочу, щоб мене жаліли і переживали.

- Розпочинайте лікування, будь ласка, - прошу її.

- Я уже записалась. Завтра уже буду їхати в лікарню у Київ на декілька днів. Але Микола…

- Я нічого йому казати не буду. Ви самі повинні це зробити.

- Дякую, Ніко, - жінка бере мене за руку і стискає її. – Хочу, щоб ти знала. Коли я помру…

- Ви не помрете, переможете цю хворобу, - перебиваю її.

- Якщо я помру, - виправляється Марія Ігорівна, хоча я бачу, що вона  у це не вірить, - то я даю благословення на твій шлюб з Миколою, коли він зробить пропозицію.

Мій рот широко відкривається і застигає. Через декілька секунд я беру себе в руки.

- Ви будете присутні на цій події, - з усмішкою і впевненістю кажу я.

- Надіюсь. А у вас все в порядку? – запитується вона через декілька хвилинок.

- Звісно, - з усмішкою відповідаю я,бо у нас і справді все дуже добре.

- Дуже рада це чути. Він справді дуже змінився, після зустрічі з тобою. Хоча, як тільки згадую, як він поводив себе з тобою на початках, то аж соромно стає за сина.

І ми починаємо сміятись з різних спогадів, які були ніби недавно, а таке відчуття, що від них пройшли роки.

Приємно бачити, як Марія Ігорівна сміється і хоч на якусь мить забуває про хворобу. Розумію, що потрібно робити так, щоб вона менше про неї думала, більше сміялась і веселилась.

- Марія Ігорівна.

- Не називай мене так. Кажи просто Марійка.

- Мені якось не зручно, - мимрю я.

- А мені не зручно, коли ти кажеш Марія Ігорівна.

- Гаразд, я постараюсь. Отже, Марійко, ви не хочете зараз піти по магазинах? – пропоную я. – Або в салон на масаж?

- Я не проти того і того, - одразу ж погоджується вона і цим нагадує мені мою матір.

- Чудово.

Ми швидко встаємо, одягаємось і йдемо гуляти містом. Проходимо по вулицях і повертаємо у центр міста. На дворі не дуже холодно тому ми спокійно гуляємо і розмовляємо про усе на світі. Завертаємо то у один магазин, то у інший. Потім повертаємо у якийсь із багатьох закладів харчування на стометрівці і беремо чай з десертом.

- Марійко? – підходить жіночка з каштановим волоссям. – Я тебе і не впізнала.

Жінки обнімаються.

- Софіє, я так давно тебе не бачила. Присідай.

- Я не надовго, - сідає жіночка на вільний стілець.

- У тебе ж ніби не було доньки, - каже Софія і дивиться на мене.

- Це моя невістка, - впевнено каже Марія Ігорівна, а я починаю шарітись від її слів.

- Твій старший одружився? – широкі розплющуються зелені очі Софії.

- Ще ні, але в процесі.

- О, то я тебе вітаю! Незабаром і бабусею станеш.

- Звісно, - замічаю, як Марійка натягує усмішку. Вона впевнена в тому, що внуків так і не побачить.

І мені дуже важко бачити і знати про, що вона думає.

- А як там твоя донька?

- Вже з животиком ходить. Кажуть, що має бути хлопчик. Це й не дивно, - на емоціях розповідає жінка. – Там такий уже живіт, - вона руками показує на своєму животі велику кулю. – Вже і над іменем почали думати, але я би хотіла, щоб назвали Василем. Так подобається це ім’я, - жінка продовжує розповідати.

Я одним вухом слухаю, а з іншого випускаю. Розумію, що ця інформація мені не дуже корисна.

- Сонечко, а тебе як звати? – звертає Софія на мене увагу після своєї розповіді.

- Вероніка. Приємно познайомитись.

- Паламарчук Вероніка, - протягує Софія і дивиться у далечінь. – Гарно звучить.

Я і Марія Ігорівна мовчимо. Жінка має рацію, звучить гарно, але знала би вона, що це гарно починалось дуже погано.

Софія ще декілька хвилин розповідала про свого зятя, який дає їй дочці усе, що та  тільки забажає, як вона їздила у Єгипет зі своїм чоловіком і багато чого іншого.

- Ой, щось я уже засиділась біля вас, - кидає жінка погляд на свій золотий годинник на руці. – Біжу уже, а то донька буде нервуватись, а їй не можна.

- Хорошого дня, - каже Марійка і ввічливо усміхається.

- Чекаю запрошення на весілля, - кидає на останок Софія і швидко крокує від нас.