Я прокидаюсь і перекочуюсь на бік, закидаю руку, намагаюсь обняти Вероніку, але моя рука натрапляє на пусте місце. Я різко зриваюсь з місця і обводжу поглядом усю кімнату. Пусто. Куди вона поділась? Встаю з ліжка у одних лише трусах і прямую довгим коридором квартири. Дерев’яні двері на кухню зачинені, можливо, Вероніка там. Я тільки підходжу до кухні, як вхідні двері відчиняються і переді мною постає старша жіночка з окулярами і теплою чорною шапкою на голові, у руках вона тримає велику коричневу сумку.
- Ви хто!? – швидко кричить вона і її очі сповнені переляку.
На крик із кухні виходить Вероніка у білому атласному халаті. Вероніка дивиться то на мене, то на жінку.
- Добрий день, - кажу якнайввічливіше.
- Вероніко, що це? – вказує вона рукою на мене.
Я розумію, що видовище не найкраще. Я стою перед нею в трусах, добре, що не голий.
- Ольга Павлівна, - каже дівчина.
І тут до мене доходить, що це хазяйка квартири. Ой, зараз ми получимо.
- Забирайся з цієї квартири! – кричить жіночка на мене.
Я швидко дивлюсь на Вероніку і повертаюсь назад у кімнату, швидко починаю одягатись.
- Вероніко, хто це?
- Це мій хлопець.
- Ти ж знаєш, що я забороняю водити хлопців. Хочете бути разом то йдіть в готель.
- Він лише на одну ніч прийшов. Мені просто вчора було дуже погано і він привіз мені ліки, - бреше дівчина.
- То треба було, щоб поїхав назад. Ох, Вероніко, ти мене розчарувала.
- Вибачте, але я ж плачу вам за квартиру і маю повне право водити сюди кого хочу, - чую, як голос дівчини стає твердішим і вона уже починає нервуватись. – А ви, не маєте права заходити до квартири без попередження. Можливо, я тут гола ходжу або в білизні.
- Ну цю ж квартиру я тобі здаю, - починаю неприємним голосом говорити Ольга якась там. – І я хочу, щоб вам було комфортно тут жити. Ця квартира лише для навчання. Дівчатка тут завжди чемні, вчаться, нікого не водять.
- А знаєте що, - строго каже Вероніка. – Я з’їжджаю .
І тут я дивуюсь.
- А де ж ти будеш жити? Зараз не так легко знайти квартиру.
- У свого хлопця.
Ого, вчора вона ще не хотіла, а нині уже так голосно про це заявляє. Я дивуюсь цій дівчині щодня.
- А ну раз так. Гаразд. І коли ти будеш виїжджати?
- Просто зараз, - і голосним кроком дівчина іде у кімнату.
- Микола, допоможеш мені зібрати речі?
- З радістю, - відповідаю я.
Жінка навіть не дивиться на мене.
- Ви ще щось хотіли? – запитується Вероніка і витягує речі з комода.
- Ні.
- Чудово. Ось, ключі від квартири, - вона віддає їй ключі. – До побачення, - різко відрубує дівчина.
Замічаю, як хазяйка хоче ще щось сказати, уже відкриває рота, але в останню мить зупиняється і просто обертається і йде. Вхідні двері зачиняються.
- І що мені тепер робити? – Вероніка сідає на диван і обхоплює свою русяву голівку руками.
- Тобто, що робити? Переїжджати до мене, - присідаю у її ногах.
- Микола, але… я не можу. Мені не зручно перед твоїми батьками.
- Що за дурниці ти кажеш? Вони самі запропонували і будуть дуже раді тебе бачити.
Декілька секунд вона мовчить і дивиться у якусь невідому точку.
- Розумію, що тобі буде не зручно перші дні, але ти привикнеш. Можеш жити одразу ж в окремій кімнаті, не обов’язково зі мною, - кажу, щоб ще переконати її і трішки заспокоїти. – Ну то як? – кладу свою долоню їй на щоку.
- Думаю, що вибір у мене не великий, - відповідає Вероніка і усміхається.
Ми включаємо музику і в такт різних пісень дістаємо усі її речі і складаємо спершу у валізу, різні сумки, а коли уже не поміщається, то у пакети.
- Але у тебе і багато речей, - кажу я і беру два великих пакети разом із рюкзаком.
- Це ще не всі, - хихотить вона. – У дома ще є.
Я виходжу із речами і ставлю їх у багажник машини. Ще раз піднімаюсь і беру ще одну частину одягу і того всього.
- Ось і все, - ставить Вероніка рюкзак у багажник і піднімає погляд на вікна своєї кімнати. – Не думала, що це буде так швидко.
Я обнімаю її за плечі.
- Це на краще.
- За те, я більше не буду бачити хазяйку, - сміється дівчина і сідає у машину. – Ти сказав батькам, що я переїжджаю зараз?
- Ні. Вони знають, що ти переїдеш, тільки не знають коли.
- Можливо, потрібно попередити?
- Не хвилюйся за це, - беру її за руку. – Поїхали?
- Так, мені ще Макара з садочка забирати, а тобі потрібно зустрітись з Аліною.
- Сонце, сьогодні неділя. Макар вдома, - кажу я. - Для чого з нею зустічатись?
- Точно, забула. Щоб вона тобі усе показала.
- Ну гаразд, - кажу я. – Там уже все готово?
- Так. Хіба що тобі щось не сподобається.
- Думаю, що мені сподобається усе.
- Надіюсь, я старалась.
Так хочу її зараз поцілувати, але, на жаль, за кермом. А сьогодні ще й такий рух у місті, то стараюсь не відволікатись, хоча, знаю, що справлюсь з керуванням і тим більше біля мене вона. Я не хочу, щоб з нею щось сталось, ще й з моєї вини. Цього я собі ніколи не пробачу.
Повертаю уже до дому.
- Чому ти хвилюєшся? – замічаю, як її руки спотіли.
- Я не хвилююсь, - каже Вероніка не переконливо.
- Не бреши, - сміюсь з того, як вона намагається обманути мене з такою маленькою деталлю.
- Просто мені не віриться, що я буду тут жити, - вона обводить поглядом будинок у якому уже не раз була.
- А ти повір, - виходимо із машини і повільно починаємо заносити її речі.
- Микола… - каже мама, бо не розуміє, що це за пакети, коли я їх заношу.
Але її непорозуміння одразу ж змінюється усмішкою, коли вона бачить з-заді мене Вероніку з валізою.
- А ви час даром не втрачали, - каже мама. – Макар ще спить, а мені потрібно поїхати на роботу. Маю деякі справи. Твоя кімната одразу ж навпроти Миколиної.
- Дякую, - відповідає дівчина і покривається рум’янцем.
#7768 в Любовні романи
#3070 в Сучасний любовний роман
підліткові проблеми, підлітки кохання дружба батьки, кохання і доля
Відредаговано: 05.02.2022