10.Микола

- Ви справді це обговорювали? – підходжу до матері і допомагаю їй прибрати посуд зі столу.
Макар потягнув Вероніку уже гратись із ним. А та також уже скучила за ним, тому і не могла відмовити, тим більше цьому хлопцеві важко відмовити.

- Так, - мати намилює білу тарілку. – Ми уже давно про це думали.

- А на рахунок того, що вона може жити в кімнаті зі мною, тато серйозно? – я сам був не менш здивований.

- Це ви вже вирішуйте самі. Ви уже дорослі люди, - легенько усміхається вона.

- Мамо.

- Слухаю, - вона не відривається від миття посуду.

- Куди ви їздили? – запитуюсь я і не зводжу погляду з матері.

Її обличчя трішки напружується, а руки завмирають із мочалкою на тарілці лише на мить.

- У Макарчика ж скоро день народження. І ми їздили у Київ вибирати йому подарунок і у батька ще були деякі справи по роботі.

- Аж у Київ? – дивуюсь я.

- Кажу ж у тата ще були питання, які потрібно було вирішити.

Я ще декілька хвилинок дивлюсь на маму, як її очі зосереджені на посуді, а потім піднімаюсь до себе. У мене таке відчуття, що вона щось не договорює.

Зазвичай, мама ніколи мені не бреше, але сьогодні вона дуже не впевнено промовила свої слова. Можливо, вона просто втомилась.

Із Макарової кімнати чую гучний сміх хлопчика і Вероніки. Підходжу до трохи прочинених дверей і підглядаю за ними.

Вероніка намагається залоскотати Макара, але той весь час тікає від неї по всій кімнаті. Раптом вона його ловить і підносить високо у повітря. Звідки у неї сили тримати його?

Малий весело і голосно сміється.

Я починаю сам усміхатись і у думках з’являється думка, що Вероніка буде просто чудовою матір’ю і у нас будуть дуже красиві діти. 

Повертаюсь у свою кімнату, яка зовсім не змінилась з мого останнього візиту, хіба що пилюки стало більше на полицях.

Дивлюсь на ліжко і уже уявляю, як буду бачити свою Вероніку кожного ранку і кожної ночі біля себе, як вона буде пригортатись до мене, а я не відпускатиму її з обіймів.

Потрібно просто зараз перевезти її речі.

- Вероніко, їдемо за твоїми речами, - різко заходжу у Макарову кімнату.

- Уже? – дивується і так ніби трішки засмучується.

- А навіщо відкладати?

- Я ще навіть хазяйці не повідомила, що з’їжджаю.

- Подзвони зараз.

- Давай я ще сьогодні переночую у себе і потрохи поскладаю якісь речі. Їх просто дуже багато.

- Ну гаразд, - вирішую погодитись, але у мене справді таке відчуття, ніби вона відкладає переїзд, ніби вона не хоче.

Вона усміхається легенько і повертається до гри з Макаром.

- Ми завтра на день народження. Не забудь, - нагадує вона і не дивиться на мене.

- Таке не забудеш, - трішки грубо відповідаю я і повертаюсь до себе в кімнату.

Повинно бути усе добре. Батьки вдома і з ними усе в порядку,судячи по маминих словах. Біля мене кохана дівчина, яка скоро переїде до мене і з її бабусею усе також добре. Але чомусь у мене таке відчуття, що усе погано. На душі пусто, хочеться кричати або вдарити когось. Навіть, не можу пригадати, коли останній раз у мене було таке відчуття.
Вирішую прилягти. Коли Вероніці буде потрібно буде до дому, то вона мене знайде. Вона завжди мене знаходила.

- Микола, - чую десь далеко голос Вероніки. – Микола, - її тихі кроки наближаються.

Вона сідає на ліжко і проводить рукою по моєму скуйовдженому волоссі.

Я протираю очі.

- Я заснув? – запитуюсь і стверджуюсь водночас.

- Нічого страшного. Ти, напевне, був дуже втомлений, - вона із ніжністю дивиться на мене.

Встаю і намагаюсь зрозуміти, яка година і де я. У мене завжди таке, коли засинаю удень. Тим більше, коли зараз зима і темніє набагато швидше, то ще гірше плутаєшся у часі, а з цими переїздами і в своєму місці знаходження.

- Відвезеш мене до дому? Чи мені піти пішки?

- Ні, - я одразу прокидаюсь. – Пішки ні. Там темно уже.

- Я не боюсь.

- Знаю, але я переживаю за тебе, - уже стаю на свою ноги і плентаюсь у ванну. – Зачекай декілька хвилинок, я вмиюсь і поїдемо.

- Гаразд.

Іду у ванну і хлюпаю на своє обличчя холодною водою, щоб швидке прокинутись. Крижана вода одразу ж пробуджує і сон так ніби рукою знімає.

- Я готовий. Можемо їхати.

Цілу дорогу ми їдемо у тиші. І я уже починаю непокоїтись, коли усе добре, то Вероніка не замовкає, а тут вона і слова не промовляє.

- Усе в порядку? – запитую я, коли зупиняю автомобіль біля її під’їзду.

- Так. Дякую, що підвіз, - дівчина нахиляється і цілує у щічку.

- Це все? – дивуюсь я.

- Вибач, я просто втомилась, - зачиняє двері автомобіля і спостерігаю як її худенька постать заходить до під’їзду і зникає.

Я ще декілька хвилинок стою і заглядаю у вікно в її кімнаті. Світло вмикається і  я уже спокійний, що моя Вероніка уже вдома. Я заводжу автомобіль і повертаюсь до дому.

Заганяю машину у гараж і піднімаюсь до своєї кімнати. Спати мені не дуже хочеться, тому вирішую трішки попрацювати над створенням клубу і перевірити, як функціонує уже готовий.

Проходячи попри кімнату батьків чую їхні голоси.

- Микола щось питався? – запитується тато.

Моя цікавість перемагає мене, особливо тоді, коли я чую своє ім’я.

Я тихо зупиняюсь біля їхніх дверей і нахиляюсь, щоб ще краще все розчути.

- Я сказала, що ми мали справи, - промовляє мати і у мене в голові виринає сьогоднішня наша розмова.

- От і добре. Все буде добре, Марійко, ми виліземо з цього разом, - каже тато.

А я намагаюсь зрозуміти, що саме він на увазі.

Виходить, матір мені збрехала чи не збрехала? Впевнений, що вони щось приховують. Я можу зараз нагло зайти у кімнату і вимагати правди, пояснень. Але щось мене зупиняє. Можливо, те, що вони розкажуть мені рано чи пізно і якось не дуже хочеться псувати їхню ідилію. Надіюсь, що у них усе добре. Тато не допустить того, щоб з нами щось трапилось в цьому я впевнений.