День за днем і бабусі стає все краще, чому я дуже рада. З кожним нашим приходом до неї вона стає щасливішою і живою. Уже сьогодні її виписують із лікарні, а завтра, якщо усе буде добре, ми повернемось у Івано-Франківськ.
Ми під’їжджаємо до лікарні і я беру пакет із теплим одягом для бабусі. Вона одразу ж сяде у машину, але їй однаково краще бути у теплі.
- Я ще зайду до Андрія Валентиновича, - кажу я, щоб подякувати йому.
- Ні, - перечить мені Микола і закидає шарф на шию. – Я сам до нього піду.
- Але…
- Вероніко, - строго каже хлопець і відчиняє двері лікарні, пропускає мене усередину.
Навіть тоді, коли я кожен день сюди приходила, я не звикла до цього запаху і кольору стін. Це однаково залишається найгіршим місцем у моєму житті.
- Тоді я іду до бабусі, допоможу їй одягнутись, а ти іди до нього, - кажу я, на що хлопець киває і повертає у кабінет Андрія Валентиновича.
Мені дуже цікаво про, що вони розмовлятиму, надіюсь, хлопець мені потім розповість.
- Доброго дня, - вітаюсь із бабусиними сусідками по палаті і широко усміхаюся.
Кожна із них вітається зі мною у відповідь.
- Ось, - простягаю білий наповнений пакет, - тут одяг, щоб вам тепліше було. Одягайтесь і будемо їхати до дому.
- Їхати? Та ми можемо і пішки перейтись.
- Бабусю, там холодно, а вам зараз краще поберегтись.
Вона розуміє, що сперечатись із мною немає сенсу. Ця впертість перейшла мені від її доньки, тобто, моєї матері. Бабуся одягається і ми уже виходимо з палати.
- Ти без Миколи?
- З ним. Він просто пішов до Андрія Валентиновича.
- Тебе до нього не пускає, еге ж?
- Він дуже сильно ревнує мене до нього, хоча мені на нього начхати.
- Микола просто бачить, що Андрію на тебе не начхати. І тому ревнує.
- Ех, знаю, бабусю, знаю.
Ми ще декілька хвилин стоїмо у коридорі, чекаємо Миколу, який уже занадто довго не виходить.
- Може мені зайти?
- Не варто, Ніко. Нехай чоловіки самі вирішують свої справи.
Вирішую погодитись із бабусею, бо щось мені підказує, що вона має рацію.
Чекаємо ще близько п’яти хвилин і нарешті із білий дверей виходить Микола. У руках тримає папірець.
- Ось, - простягає він мені і я розумію, що то бабусина виписка.
- Чому ти так довго?
- Ми просто розговорились, - він одразу ж направляється до виходу.
- Про що?
- Та так, неважливо, - втікає від відповіді він.
- Микола, - уже строгіше кажу я.
- Ніко, не варто, - зупиняє мене бабуся.
Роблю глибокий вдих і прямую до виходу за хлопцем і бабусею.
Ми сідаємо у машину і дзвінок мого мобільного привертає увагу усіх.
На екрані висвічується невідомий номер. Декілька секунд я вагаюсь над тим чи піднімати слухавку чи ні.
- Алло, - кажу я і бачу, як Микола не зводить з мене погляду.
Його рука застигла на коробці передач.
- Вероніко, привіт, - лунає радісний чоловічий голос.
- А це хто? – одразу ж запитуюсь я.
- Це Назар.
Звідки він взяв мій номер, я уже не хотіла розпитуватись.
- А я спершу й не впізнала.
- Все нормально. Розумію, що у тебе мій номер не записаний. Отже, чому я дзвоню, - хлопець на позитиві продовжує розмову.
Микола бачить, що я продовжую розмовляти, отже, усе добре. Він переключає коробку передач і плавно рушає.
- Я ж запрошував тебе на день народження у суботу, а так і не сказав адрес і годину.
- Ну так, - усміхаюсь легенько я.
- На 16 годину у «Passage».
- Чудово.
- Ти будеш?
- Так.
- Сама чи з Миколою? – запитується трішки обережно Назар і я розумію, що він очікує почути, що я прийду сама, але на жаль для нього, це не так.
- З Миколою, - відповідаю я і бабуся з хлопцем кидають на мене погляд.
- Зрозуміло, - його голос трішки став сумнішим. – Тоді чекаю вас разом. До зустрічі, - у мене в голові спливає вираз його обличчя, як його усмішка зникає.
- Хто це? – одразу ж запитується хлопець.
- Назар, - кажу я і дивлюсь на нього.
Микола не відводить погляд від дороги, але руки стискає на кермі із такою силою, що аж з’являються вени.
- Що він хотів?
- Він запрошує нас на день народження. На 16 годину у «Passage»
- В мій ресторан… - протягує Микола. – Він це спеціально робить.
- Микола, може досить?! – підвищую я голос, бо мене це уже починає дратувати. – Ти думаєш, що я тебе на когось проміняю?
Він зупиняється під під’їздом, бабуся одразу ж виходить, розуміє, що нам потрібно поговорити.
- У тобі я впевнений, але я не хочу, щоб він дивився на тебе і роздягав поглядом. Я хочу, щоб він не намагався спокусити тебе.
- Йому не вийде, - кладу свою руку на руку хлопця.
- Знаю, але мене це страшно дратує.
- Ти ревнуєш?
- Так як ти, - сміється він.
- Я не ревную, - кажу я.
- Справді?
- Ну трішечки.
- І я також трішечки, - Микола нахиляється і цілує мене у носик. – Хто до тебе увесь час пише?
- Твоя Аліна якась там, - сміюсь я.
- Так багато? – дивується він.
- Інтер’єр не створюється з одного слова.
- Певно, мені скоро потрібно починати ревнувати до неї, - усміхається брюнет.
- Можеш починати уже, - хихочу я.
- Бабусю, ми завтра їдемо в Івано-Франківськ, - кажу і починаю складати деякі речі у сумку.
- Так швидко? – смуток з’являється на її зморшкуватому обличчі.
- Мені потрібно повертатись на роботу і Миколі продовжити роботу над своїм клубом, а ще нас покликали на день народження.
- І через це день народження у вас виникла суперечка? – питається бабуся, а я у відповідь мовчу.
- Ти справді хочеш зіпсувати свої стосунки через якесь день народження? – продовжує вона.
- Вони не зіпсуються, - впевнено заявляю я.
- Ти впевнена? – вона стає біля мене.
#2694 в Любовні романи
#1314 в Сучасний любовний роман
підліткові проблеми, підлітки кохання дружба батьки, кохання і доля
Відредаговано: 05.02.2022