8.Микола

- Микола, до тебе телефонують уже втретє! – гукає Вероніка із кімнати.

Я вимикаю душ, обгортаюсь рушником і виходжу. Краплі води все ще залишаються на моєму тілі. Невеличке пасмо волосся спадає мені на обличчя і з нього скрапує капля води.

Іду до кімнати у якій стоїть мій мобільний і замічаю три пропущених: один - від Аліни, але як її по батькові я забув, а два – Назарія Степановича.

Мені стає трішки соромно, що я забув про них і про те, що був дав їм два дні, а сам зник безвісти. Із цим усім мені було не до клубу.

- Микола Сергійович, ну нарешті. Де ви пропадаєте?

- У мене стались деякі проблеми, які потребували негайного рішення.

- Не буду вас розпитуватись, що трапилось,а одразу ж перейду до справи.

- Я вас слухаю.

- Ви можете під’їхати до мене у офіс?

- Я зараз знаходжусь у іншому кінці Тернопільської області, кажіть по телефоні.

- Гаразд, я скину вам план будівлі на Вайбер. Як на мене, це приміщення просто ідеально підходить під ваш клуб. Воно дуже велике і знаходиться у центрі міста. Аліна Олегівна уже зробила креслення і хотіла би їх з вами обговорити.

- Вона зараз біля вас?

- Так.

- Дайте їй слухавку.

Чую, як телефон переходить із одних рук в інші.

- Микола Сергійович, доброго дня, - весело промовляє дівчина.

- Аліно Олегівно, - кажу я і уже замічаю, як Вероніка,яка проходила у коридорі, зупиняється біля дверей кімнати і з цікавістю і , певно, невеличкою ревністю, випихає свою голівку і дивиться на мене.

Я рукою показую, щоб вона зайшла до кімнати.

- Що сталось? – запитується вона пошепки.

- Від сьогоднішнього дня увесь інтер’єр клубу ви обговорюватиме із моєї дівчиною, Веронікою… - затинаюсь, бо розумію, що не знаю як вона по батькові.

Ми ніколи не піднімали цю тему так глибоко.

- Ігорівна, - підказує вона мені, хоча сама шокована тільки що почутим. – Микола, ти серйозно? – перепитується дівчина.

Я киваю.

- Аліно? Ви ще тут? – дівчина не очікувала такого повороту подій і не знає, як підібрати слова.

- Так. Звісно, як скажете.

- Я скину вам її номер і усі питання до неї. Я їй довіряю, як собі, - кажу я і ловлю погляд Вероніки.

Її щічки червоніють від почутих слів, а губи розпливаються в усмішці.

- Поверніть слухавку Назару Степановичу.

Я ще декілька хвилин обговорюю із чоловіком всі нюанси оренди цього приміщення, а потім скидаю Аліні номер Вероніки і повертаюсь до дівчини, яка уже пішла на кухню.

Із пучком на голові вона перемішує щось у каструлі. Від коли бабусі стало краще, Вероніка аж ожила, вона знову стала такою енергійною і життєрадісною, тою дівчиною, в яку я закохався.

Я підходжу заду неї і огортаю руками, носиком тулюсь до її шиї і ніжно цілую.

- Микола, лоскітно, - сміється Вероніка і крутиться.

- Знаю, - сміюсь я.

- Чому ти мене не попередив?

- Ця ідея з’явилась у мене раптово і я одразу ж її озвучив. Ти не рада?

- Просто у мене ще немає такого досвіду, - мимрить дівчина собі під ніс.

- Заодно наберешся. Не бійся, Аліна нічого тобі казати не буде. Вона боїться, що втратить цю роботу.

- А чому вона повинна боятись?

І тут я починаю нітитись, відходжу на декілька кроків назад і нервово закидаю руку за голову.

- Микола… - протягує Вероніка.

- Вона пропонувала мені секс, - вирішую сказати одразу так, як є.

- А ти? – її тон голосу рівний, без натяку на якісь емоції і це чомусь мене лякає.

- Звісно, що я відмовився. Ти справді думаєш, що я би тобі зрадив?

Вероніка мовчить і дальше помішує у каструлі. Вона не підносить на мене погляду.

- Отже, думаєш, що так, - підтверджую її слова.
І від цієї думки мене стискає усередині. Потрохи наростає гнів на неї. Я стискаю руки у кулаки.

- Зрозуміло, - кажу я і виходжу із кухні.

Мої гучні кроки лунають по квартирі. Я заходжу до кімнати, дістаю свою чорну дорожню сумку і скидаю свої речі.

- Ти куди? – запитується Вероніка у дверях кімнати.

- До дому, а який сенс мені тут залишатись? Ти такої поганої думки про мене. Думаєш, що я тобі зраджу, як тільки буде можливість.

- Я так не думаю.

- Ти промовчала.

- Але я й не підтвердила.

- І не заперечила! – зриваюсь я на крик.

Вона проходить у кімнату і сідає на краєчок ліжка. Важко вдихає і дивиться на свої білосніжні шкарпетки.

- Мені важко,знаючи, який ти був у минулому, - тихо промовляє дівчина.

- Але я змінився!

- Знаю.

- То в чому проблема? – я не можу її зрозуміти.

- Проблем немає, - каже Вероніка, але якимось не впевненим тоном.

- Не бреши, Вероніко. Проблема якась є. Щось тебе турбує, але ти не хочеш мені про це казати. Пам’ятай, я завжди знаю, коли ти брешеш, - підходжу до неї ближче.

Нарешті, вона піднімає свої глибокі карі очі.

- Я боюсь закохатись у тебе настільки сильно, що якщо раптом щось станеться, то…- дівчина відвертає погляд у сторону.

- Ей, Вероніко, - присідаю у її ніг і руками ловлю її за обличчя. – Я тебе не лишу, і не відвернусь, я тобі не зраджу. Обіцяю.

- Обіцяєш ? – перепитується вона.

- Обіцяю. Я завжди буду з тобою.

Дівчина легенько усміхається, а я наближаюсь до неї ще ближче і цілую. Спершу цілую повільно, а потім все пристрасніше. Охоплюю її руками і трішки вище підтягую на ліжко. Вона не опирається і ми двоє розуміємо, чого хочемо. Із шаленою вогняною пристрастю роздягаю її і стягую футболку з себе.

Наш одяг розлітається по кімнаті.

- Двері, - із важким диханням каже Вероніка.

Я кидаю погляд на прочинені двері у кімнату.

- Чорт – кажу я і швидко встаю, щоб замкнути їх.

Не горю бажанням, щоб Сашко побачив наш ритуал.

Повертаюсь до своєї Вероніки. Такої красивої дівчини я ще в житті не бачив. Я надвисаю над нею і милуюсь її ніжним таким дитячим личком. Воно чистеньке без натяку на тон косметики. Карі оченята горять пристрастю, пухкі рожеві вуста відкриті і вимагаюсь продовження з кожним її подихом.