7. Вероніка

- Я слухаю, Андрій Валентинович, - кажу я.

Як тільки Микола вийшов із квартири, то пролунав дзвінок.

- Вам потрібно прийти.

- Це щось серйозне? - починаю метушитись одразу ж.

Він не відповідає.

 – Я… за декілька хвилин буду.

- Чекатиму.

Швидко починаю одягатись, на ходу кидаю на себе куртку.

Відчиняю двері і широко відкриваю рот.

- Ти куди зібралась? – запитується Микола.

- Андрій Валентинович подзвонив і сказав, що потрібно прийти, що саме сталось я не знаю. А ти що тут робиш? Я думала, ти поїхав, - кажу я і не зводжу з нього погляду.

- Я поїду лише з тобою.

Ковтаю клубок, який став у горлі. А на очі знову накочуються сльози.

- Пробач, - кажу я і кидаюсь Миколі на плечі.

Міцно обіймаю його.

Його сумка падає і хлопець сильно притискає мене до себе. Відчуваю його дихання у своєму волоссі, його аромат, який завжди діяв заспокійливо. Його сильні руки, які тримають мене і я впевнена, що нізащо мене не впустять.

- Пробач, пробач… - шепочу йому на вухо.

Я справді почуваю себе виною перед ним. І те, що Микола повернувся назад це велике чудо. Не кожен зміг би.

- Все в порядку, - занурює він свої руки мені у волосся і ніжно цілує.

Хлопець витирає мої сльози і притискається своїм лобом до мого.

- Я завжди буду поруч, - впевнено промовляє він мені в очі. – Тільки не відкидай мене. Дозволь тобі допомогти.
Я легенько киваю. Приймаю рішення дозволити йому.

- А тепер підемо до твоєї бабусі, - впевнено каже Микола.

Я закочую очі і закидаю Миколину сумку до квартири і замикаю на ключ.

- Давай прогуляємось? – пропоную я.

Не хочу їхати на машині, хоч знаю, що так буде швидше. І до бабусі потрібно, але я хочу на мить відволіктись і підготуватись до чогось ще мені невідомого.

- Хочеш показати мене всьому своєму селищу? – заграє темними бровами хлопець.

- Звісно. Мені ж більше немає чим зайнятись. Хоч тебе покажу, нехай позаздрять мені люди.

- А є чому заздрити?

- Не кожен день мене побачать з хлопцем, та ще й з таким красивим.

- Зараз ще наврочиш, - сміється він і застібає куртку під горло. – Натягни шарф до носа. Микола зупиняється і натягує мій сірий шарфик мені аж до носа.

- Нічого не змінилось. Сірий шарф.

- Якби не сірий колір, ти би не звернув на мене уваги.

- В цьому ти маєш рацію. А ще була та книжка.

Ми йдемо і сміємось, разом згадуючи минуле. Тоді мені було не до сміху.

- Але за деякі речі, які ти творив мені ще досі не приємно, - кажу, коли ми повертаємо д лікарні.

- Я знаю і уже просив за них вибачення. Просто, раніше, я ніколи не відчував нічого подібного, - хлопець сповільнює крок.

- Розумію,- кажу я і сильніше стискаю його руку.

Ми заходимо у тепле приміщення лікарні, але з дуже неприємним інтер’єром і запахом хлорки.

Моє серцебиття прискорюється, дихання стає важким.

- О, Вероніко, - каже Андрій Валентинович і направляється у нашу сторону.

- Доброго дня, - відповідаю я. – Що трапилось?

Замічаю, як лікар перекидає погляд то на мене то на Миколу. Між ними відчувається якесь напруження і я не здивована. Сама вина, що розказала Миколі про залицяння Андрія.

- Ми перевели її у звичайну палату - відповідає він

- Тобто, їй уже краще?

- Так.

- Так швидко? Я думала, що то усе набагато гірше.

- Ми також здивовані, як їй одразу ж почало ставати краще.

- То це ж чудово, - мій настрій одразу ж покращується.

Не знаю, яким це чудом, бабусі стає краще, але  я дуже цьому рада.

- Ви нас проведете? – запитується Микола.

- Звісно, - Андрій Валентинович дивиться на хлопця. – За мною.

Він веде нас у кінець коридору і повертає на право, відчиняє білі старі двері. Ми заходимо і я бачу чотири лікарняні ліжка, на яких лежать старші жіночки. Вони про щось розмовляли між собою, як тільки двері відчинились, то їхні голоси затихли, а втомлені погляді спрямовані на нас. Жінки, уже втомились від стін цієї лікарні, від хвороби, яка їх сюди положила.

- Доброго дня, - вітаємось ми.

- Доброго, - відповідають мило вони.

Я одразу ж замічаю свою бабусю, яка спить. Її шкіра пожовтіла і зявилось ще декілька нових зморшок. Сиве голівонька нахилена у сторону.

Я підходжу ближче і сідаю на краєчок ліжечка. Микола стає ззаду мене і кладе руку на плече.

- Бабусю, - шепочу я і легенько кладу свою руку на її.

Надіюсь, що вона мене чує.

- Вона давно спить? – запитується Микола у жіночки, яка лежить на ліжку навпроти бабусиного.

Її чорне фарбоване волосся зібране у гульку, а на очах окуляри.

- Недавно заснула, - відповідає вона і тягнеться за склянкою води, що стоїть на маленькому столику біля ліжка.

- Вона щось говорила?

- Так, розповідала про внучку Ніку і внука Сашка. Ніка, то це ти? – звертається жіночка до мене.

- Так.

- Приємно познайомитись. Ми про тебе багато чули, - обводить вона поглядом своїх сусідок по палаті.

І я проходжусь поглядом по них усіх.

- Я Алла, - каже вона і поправляє свої окуляри.

- Катя, - каже ще одна жіночка у білій хустині і з газетою у руках.

- Інна, - а ця щось клацає у своєму маленькому телефоні.

- Приємно з вами познайомитись.

- А ви, молодий чоловіче? – звертається Алла до Миколи.

- Микола, - представляється він.

- У неї, певно, дуже міцний сон, - кажу я.

- Побудемо тут ще. Можливо, вона прокинеться, - каже Микола.

- Так, сідай, - сунусь трішки на ліжку, щоб він мав місце щоб сісти.

Від нашого маленького руху, бабуся заворушилась і почала відкривати очі. Декілька секунд вона дивиться на мене і я розумію, що вона намагається зрозуміти, хто перед нею і де вона сама знаходиться.

- Бабусю, - повільно і тихо промовляю я.