5. Вероніка

Я в паніці. У голові тисячі думок і чомусь ні одна із них не закінчується щасливо.

- Вероніко, - каже Микола, але його слова не долітають до мого мозку. – Вероніко, - уже голосніше повторює він. – Вероніко, - він кладе свою руку мені на коліно.
І аж тепер я відвертаю свій пустий погляд від вікна і звертаю на нього запухлі очі.

- Все буде добре, - вкотре повторює він.

Хлопець дивиться на мене співчутливим поглядом і нічого не може зробити, окрім того, як відвезти мене у лікарню до бабусі.

Цілу дорогу ми мовчимо, він навіть музику скрутив на магнітофоні, щоб вона не діяла мені на нерви. І я йому за це дуже вдячна, мені не дуже хочеться слухати зараз веселих різдвяних пісень.

За декілька днів Різдво і я повинна була поїхати до дому за зовсім інших обставин. Ми повинні були сидіти разом і святкувати. Я би познайомила Миколу із бабусею і Сашком. Усі були би щасливі.

Микола вправно повертає у потрібні повороти, так ніби їздив сюди уже не раз. У мене немає зараз бажання цікавитись його знаннями моєї місцевості.

- Куди далі? – запитується він через декілька хвилин.

- Праворуч. І їдь у кінець, а там на ліво, - кажу я і уже впізнаю знайомі вулички.

Як я тут давно не була, але за цей час нічого не змінилось, окрім снігу, який присипав усе навкруги, дерева прикрашені гірляндами, а на площі стоїть ялинка із яскравими іграшками і жовтими вогнями.

Микола повертає і зупиняється перед головним входом у стару неприємну на вигляд будівлю, яка називається місцевою лікарнею. Я ніколи не любила ходити у цю лікарню, та і в будь яку іншу також.

- Макар, сиди в машині, - каже Микола і зачиняє двері.

- Але… - намагається заперечити хлопчик, однак зустрічається із злісним поглядом старшого брата.

Микола замикає машину, так аби Макар не зміг вилізти і кудись зникнути.

Холодний морозяний вітер одразу ж врізається у нас, але я не звертаю на це уваги. Залітаю швидко у лікарню. Людей у коридорі майже немає. Лише декілька медсестер у білих халатах і масках на обличчях стоять і про щось весело щебечуть.

- Дівчино, одягніть маску, - каже одна до мене із папкою в руках.

- Мені потрібно зустрітись із бабусею.

- Дівчино, маску! – уже піднімає на мене голос медсестра. А дві інших просто дивляться на мене.

- Ось, - простягає мені маску Микола.

Я швидко одягаю.

- Мені потрібна Стасишин Ірина, - кажу впевнено я. – Я її внучка.

- Секунду, - одна із медсестер підходить на рецепцію і щось там гортає. – Вона у реанімації.

Мені перехоплює подих. Я намагаюсь ковтнути повітря, але не виходить. І знову цей приступ. Очі уже повні сліз.

- На скільки усе погано? – запитується Микола і тримає мене міцно за руку.

- Вам потрібно поговорити із її лікарем.

- Можете нас провести до нього?

Микола усе взяв в свої руки.

- Звісно, - каже жінка і веде нас до білих дверей. – Андрій Валентинович? До вас внучка Стасишин Ірини.

- Нехай заходить, - чую його голос, який трішки сповнений радості, хоча ця радість тут недоречна.

- Дякую, - каже Микола і проходить перший, все ще тримаючи мене за руку.

Замічаю його трішки здивований погляд.

- А ви хто? – жовті очі розглядають Миколу.

- Я її хлопець, - каже Коля і ми разом сідаємо на стільці навпроти лікаря.

Риси обличчя Андрія Валентиновича одразу твердішають, він стискає щелепу і пальці, які тримають синю ручку, напружуються.

- Як вона,але правду? – повільно запитуюсь я.

Він важко вдихає і поправляє рукою свою голубеньку маску на обличчі.

- Все дуже погано.

- Вона виживе? – перебиваю його, бо мене не цікавлять ті різні медичні терміни і розумні слова, з яких нічого не зрозуміло.

- Можливо.

Я стискаю Миколину руку із всією силою, яка в мене тільки є. Стараюсь не заплакати.

- Що ми можемо зробити? – запитується Микола.

- На разі нічого. Все, що необхідно ми надаємо.

- Скажіть скільки потрібно заплатити, щоб їй дали належне лікування і догляд?

- Микола, не потрібно… - мимрю я. – Я сама все…

- Вероніко, - одне його слово і я розумію, що мені немає смислу з ним спорити, тим більше у мене немає сил.

Замічаю, як Андрій Валентинович ще раз змірює Миколу поглядом. Зупиняється на його дорогому одязі, годиннику на руці і чистому взуті. Я вже уявляю, яку картинку він склав про Миколині доходи.

Андрій продирає горло і пише на маленькому листочку декілька цифр. Акуратно присуває той листочок Миколі.

Хлопець спокійно реагує на написані цифри, я хочу краєм ока подивитись на них, але через сльози, які стоять у очах, я не можу розглянути. Усе розпливається.

- Гаразд, - легко відповідає Микола. – Завтра гроші у вас будуть. Вставай, Вероніко, нам пора йти.

Ми виходимо із кабінету і мої ноги стають ніби ватні. Я не можу зробити і кроку. Відчуваю, як Микола тримає мене.

- Я не можу поїхати до дому. Я подзвоню братові, він вийде по вас і проведе до квартири. Переночуєте там, а зранку поїдете в Івано-Франківськ.

- Ти, як завжди, усе спланувала, - садить мене Микола на диванчик у коридорі. – Але цього разу так не буде.

Я дивлюсь у його голубі очі і уже готова протестувати.

- Ти тут не залишишся і ми не поїдемо завтра у Івано-Франківськ. Зараз ми всі троє їдемо до дому, до твого брата. Йому зараз потрібна сестра. Ти поспиш, поїш, а завтра ми ще раз сюди приїдемо.

- А як твоя робота? І Макара в садок потрібно вести.

- Моя робота почекає, а Макар навіть буде радий не піти в садок, - із легенькою усмішкою каже Микола.

- Але бабуся…

- Вона би сказала тобі це саме, що кажу я.

Я розумію, що брюнет має рацію. Я нічим не допоможу бабусі, що буду тут сидіти і плакати. Мені справді краще піти до Сашка і побути з ним, підтримати його.

Я легенько киваю, ми встаємо і виходимо із цього приміщення.  Замічаю погляд Андрія і у мене спливають думки, що він думає, що я з Миколою через гроші. Не кожен може запропонувати повністю оплатити лікування бабусі своєї дівчини.