4. Микола

Я прощаюсь із Веронікою і з всією силою кидаю телефон на ліжко. Смартфон декілька разів підстрибує на м’якому дивані і зупиняється.
Злість з’їдає мене із середини. Я не можу повірити в те, що вона сказала. Невже нам справді прийдеться йти на день народження до того Назара? Вероніка, ніби, не дурна дівчина, але інколи її вчинки збивають мене із пантелику. Єдине, що я можу сказати це те, що вона непередбачувана. І це мені в ній подобається, а водночас і нервує.

Я міряю кімнату великими кроками, намагаюсь трішки заспокоїтись. Глибоко вдихаю і видихаю. Ловлю себе за темне волосся і мій погляд зупиняється на маленькому холодильнику в кінці кімнати. Я підходжу і відчиняю його. Як я і думав, там стоїть декілька пляшок різного алкоголю. Я затримую свій погляд на ще закоркованій пляшці коньяку «Jack Daniels».  У роті пересохло. Від однієї склянки мені нічого не буде, але це допоможе мені трішки успокоїтись.

Я відкорковую і наливаю у чисту склянку коричневу рідину із досить приємним запахом. За один раз спорожнюю увесь вміст. Із легкістю видихаю, а у грудях розливається приємне тепло.

Сьогодні у мене вільний день, але цілий день лежати на ліжку у готелі я не збираюсь, тому я переодягаюсь у теплий одяг і вирішую прогулятись містом, заодно зайду у декілька магазинів , можливо, знайду там щось варте мого клубу.

Виходжу і яскраве сонечко одразу вбивається мені в очі. Видихаю і випускаю пару. Легенький морозець присутній. Запихаю руки у кишені куртки і йду знайомими вуличками.

У Тернополі я буваю досить часто, тому кожна вуличка мені знайома. Інколи, мені здається, що Тернопіль мій другий дім.

Обходжу декілька магазинів, але так і не знаходжу нічого вартого. Вирішую повернути у кав’ярню, трішки зігрітись, а то мій ніс уже червоний від того морозу.

Відчиняю двері з темного дерева і по приміщенні видається звук дзвіночків, які сповіщають про нового клієнта. За декількома столиками сидять люди і попивають ароматну каву, переді мною стоїть дівчина. Це чудово, що вона одна, не прийдеться довго чекати на замовлення.

- Дякую, - каже дівчина і обертається із одноразовим паперовим стаканчиком у руках. – Микола? – каже вона явно здивована моєю присутністю, як і я її.

- Що ти тут робиш, Руслано? – одразу ж запитуюсь я.

- Маю деякі справи, а ти?

- Я також, - відповідаю так, щоб вона зрозуміла, що я не маю бажання з нею розмовляти.

- Зрозуміло, - єхидно усміхається дівчина. – Ти тут надовго?

- Завтра ввечері їду.

- Можливо, ми би випили кави сьогодні увечері, як у старі добрі часи?

- Ні, - різко кажу я.  – Лате, будь ласка, - звертаюсь до старшого чоловіка, який уже чекає на соє замовлення.

- З собою чи тут? – запитується він і не зводить із нас погляду.

- Тут, - відповідаю я.

- Ми просто потеревенимо, як друзі. Я не збираюсь з тобою спати, - каже Руслана і робить глоток кави.

- Ми ніколи не були друзями, лише коханцями.

- Можемо і надалі бути коханцями, - шепоче вона і дивиться на мене своїми великими очима, які підведені великими чорними стрілками.

Я вирішую не продовжувати цю розмову.

- Хорошого дня, Руслано, - кажу я і беру білосніжну чашку із гарячою кавою, даю чоловікові декілька купюр і сідаю за вільний столик.

Дівчина різко обертається і показує брутальною ходою своє незадоволення моїми словами.

Чесно, мені наплювати на неї і на її бажання. Я знаю, чого я зараз хочу. І це точно не вона.

Глотки гарячого напою одразу зігрівають моє тіло, руки стають уже не такі червоні і ніс відчуває тепло, стає легше дихати.

Я трішки розслабляюсь і згадую, що Вероніка казала за батьків. Дістаю телефон і набираю маму.

- Абонент знаходиться поза зоною досяжності. Залишіть… - дальше я не слухаю, а одразу набираю тата.

До нього я дзвоню вкрай рідко, тому деякий час шукаю його номер серед контактів.
У нього іде декілька гудків, а потім він вибиває.

Де ж, чорт візьми, вони є!?

Я починаю уже хвилюватись. Траплялись звісно випадки, коли вони , ні з того ні з сього, їхали кудись, але вони завжди мене попереджали, а тут щось не чисто.

Я вирішую їм не надоїдати. Потім взнаю де вони були. Надіюсь, що з ними усе гаразд.

Я допиваю каву і вирішую уже повертатись у готель. На дворі уже стемніло, починає політати легенький сніг і вулиці освітлюють ліхтарі.

Трішки прискорюю крок, щоб не дуже сильно замерзнути. Я мерзну вкрай рідко, але однаково не люблю цього відчуття.

Раптом мій телефон починає вібрувати. У думках надіюсь, що це хтось із батьків, але це Вероніка. Я звісно радий її чути.

- Микола, - крізь сльози каже вона, її голос ламається.

- Вероніко, що сталось? Чому ти плачеш? – я одразу ж починаю хвилюватись. За ці долі секунди у голові виникає море ситуацій.

- Моя бабуся…

- Вероніко, продовжуй, будь ласка, скажи нормально що сталось, - прошу я, хоча я уже здогадуюсь.

- У неї інфаркт, - дівчина голосно схлипує. – Вона в лікарні. Я говорила з лікарем. Стан критичний.

- Я уже вертаюсь у Івано-Франківськ і ми їдемо до тебе до дому, - не думаючи кажу я і ще швидшим роблю свій крок.

- Але твоя робота…

- Та до біса ту роботу! Це важливіше будь якої роботи. Збирай сумку, одягайся сама і одягай Макара. За годинку буду.

- Але…

- Вероніко, без але! Я уже їду! – кладу слухавку і починаю бігти.

У горлі пече від холодного повітря, легені розриває, ніг я уже не відчуваю, але не припиняю бігти.  Не знаю за скільки хвилин я добігаю до готелю, але замічаю здивований вираз обличчя жіночки, яка стоїть за рецепцією. Швидко дістаю ключі, відмикаю кімнату і одразу ж знаходжу свою дорожню сумку, скидаю у неї усе, що попадає в очі з моїх речей і вибігаю з номера.

- Мені терміново потрібно з’їхати, - кажу я ще на сходах. – Якщо залишились якісь мої речі, зв’яжіться по цьому номері, - ставлю на рецепцію свою візитку і гроші за ніч проживання. – Здачі не потрібно.