2. Микола

Я уже давно не почувався настільки щасливим. Таке відчуття, що гормон щастя просто вилітає із мене. Широка усмішка не сходить із мого обличчя, а у думках тільки Вероніка. Як я хотів провести ще один вечір із нею, але відкладати реалізацію мого ще одного клубу я не можу.

Коли розмовляв із Веронікою, то почув, як її голос став сумним. Вона, як і я, чекає кожної нашої зустрічі. І мені це дуже важливо знати.

Я заходжу до дому і швидко піднімаюсь до себе у кімнату, знаходжу рюкзак і скидаю у нього декілька чистих речей, зубну щітку і дезодорант.

- Мамо, я їду у Тернопіль на декілька днів, - кажу я і спускаюсь по сходах.

Мама у чорному фартушку стоїть за плитою. Давно я уже не бачив її за тим місцем, зазвичай, там стоїть Вероніка, але не сьогодні.

Я ще вчора вночі, як побачив у якому стані дівчина, зателефонував до мами і попросив її, щоб Вероніка не виходила нині на роботу. Мама, звісна річ, послухалась мене і я їй за це дуже вдячний.

- Навіщо? – вона обертається до мене і її голубі очі дивляться на мене втомлено.

- Маю там дещо обговорити на рахунок відкриття нового клубу.

- Це чудова новина, - на маминому обличчя з’являється легенька усмішка і декілька нових зморшок.

- Ти себе нормально почуваєш? – починаю трішки хвилюватись я.

- Так, - вона прикладає руку до голови, - Трішки втомилась, от і все.

- Якщо щось, то ти одразу ж телефонуй, - кажу я, хоча знаю, що вона цього не буде робити.

Мати не любить відволікати мене чи тата від важливих справ, але що може бути важливіше за неї?

- Гаразд, - каже вона і йде зі мною, щоб провести. – Щасливої дороги, синку.

- Дякую, - нахиляюсь і обнімаю її.

Мама спершу розгублюється, бо я обнімаю її в дуже рідкісних випадках, але сьогодні мені захотілось її обняти і я це зробив. Вона ніжно пригортає мене до себе і через декілька секунд відпускає.

- Як будеш на місці, то зателефонуй.

- Добре, - кажу я і сідаю у машину.

Їхати мені, відносно, недалеко. Я вмикаю музику і їду. Було би набагато простіше їхати, якби була рівна дорога, але з цим нічого не зробиш, окрім того, як обминати кожну ямку.

Приблизно за дві години я дістають Тернополя, одразу ж знаходжу якийсь невеличкий готель, щоб у ньому було все включено і сніданок, і обід, і вечеря. Заношу туди свої речі, переодягаюсь і набираю спершу маму, потім Вероніку. Повідомляю їм, що я цілий і неушкоджений дістався Тернополя.

Коли закінчую розмовляти із Веронікою, то згадую себе декілька місяців тому. Де би я телефонував до когось і казав їм, що я дістався іншого міста. Зараз я розумію, як це приємно мати людей, які за тебе хвилюються.

Дивлюсь на себе у невеличке дзеркало у ванній кімнаті, декілька разів бризкаю духами і, впевнений у власній харизмі і розумі, виходжу із готелю і їду у ресторан «Оскар» у якому повинна відбутись зустріч.

Під’їжджаю до величного і одного з найкращих ресторанів цього міста. Мене одразу ж зустрічають мармурові сходи і велична назва ресторану. Я проходжу дальше і яскраве світле приміщення захоплює усю мою увагу, що я не одразу замічаю молодого хлопця у костюмі, який наближається до мене.

- Сер, ви замовляли столик? – запитується приємним голосом він.

- Ні, але у мене повинна тут бути зустріч. Мені сказали, що уже про все домовлено, - я трішки розгублююсь.

- То ви Миколай Сергійович?

- Так, - уже почуваю себе впевненішим.

- Ідіть за мною, будь ласка, - хлопець крокує величною залою по кавовій плитці і веде мене до останнього столика біля золотої стіни із дзеркалом, яке порізане квадратами ромбоподібної форми і звисає темно-коричнева штора.

Вероніці би тут сподобалось. Треба буде колись поїхати із нею у цей ресторан.

- Ваш столик, - каже хлопець, обертається і йде.

За білою скатертиною столика і на темних стільцях сидить молода дівчина, а біля неї трохи старший чоловік, у якого на темному волоссі уже видніється сивина.

- Миколай Сергійович, - встає чоловік у синій сорочці і сірому піджаку. – Я – Бурдяк Назар Степанович. Керівник вашого проекту. Я буду слідкувати за всією роботою і за часом її виконання.

- Приємно з вами познайомитись, - тисну його руку, його шкіра трохи твердувата.
Напевне, коли я буду у такому ж віці, то шкіра у мене буде така ж.

- Це Симоненко Аліна Олегівна, - вказує він на блондинку із завитим волоссям. – Вона головний дизайнер вашого проекту.

Киваю Аліні і також тисну її тендітну руку.

Сідаю навпроти них обох і кладу руки на стіл.

- Отже, розпочнімо, - починає Назар Степанович і дістає велику теку із різними папірцями.

Я уже приблизно уявляю, скільки документів мені потрібно підписати, оскільки не вперше ж відкриваю нічний клуб.

- Ви готові зробити замовлення? – підходить дівчина із чорним волоссям, яке зібране у гульку.

- Склянку води, - каже Аліна.

- Мені також, - повторяє Назар Степанович, не відриваючись від пошуку паперів.

- А вам? – звертається вона до мене.

- Зеленого чаю.

Офіціантка повторює наші замовлення, обертається і йде.

- Поки Назар Степанович шукає потрібні папери, я покажу вам те, що придумала для вашого клубу, - каже Аліна і кліпає зеленими очима.

Вона відкриває свій альбом і показує мені картинки нічного клубу із дерев’яними столами і кріслами, танцполом і світлою барною стійкою.

Я оглядаю кожну картинку уважно, але ні одна із них не припадає до душі. На кожній хочеться щось забрати або додати.

- Як вам? – її голос звучить так, ніби вона впевнена в тому, що мені точно сподобається цей інтер’єр.

- Я розумію, - вирішую якнайм’якше розпочати, - що ви потратили багато часу на цю роботу, але мені не подобається. Це не те, що я хочу.

Її яскрава усмішка одразу ж тьмяніє, але блондинка намагається на дальше не показувати своєї образи.

- Гаразд, тоді розпочнемо з початку, - вона відкладає у сторону усі картинки і дістає білий аркуш і ручку. – Розкажіть мені про те, яким ви хочете бачити свій нічний клуб.