Крізь терни до Сашуні

Жовтень 2010-го зустрів Катерину крижаним подихом порожньої хати. Вона переступила поріг, і холодні стіни обійняли її замість рідних. Грошей не було ні на дрова, ні на хліб. Батько знову «святкував» невідомо що, розчиняючи залишки людської подоби в оковитій. Але навіть цей холод був кращим за лікарняний режим. Тут не було підйомів за розкладом, не було чужих очей, що стежили за кожним ковтком ліків. Тут була свобода, хоч і гірка на смак.

Одинадцятого жовтня світ навколо Катерини почав рухатися, як у сповільненій зйомці. Вона бачила, як мамі стає зле, розуміла — час народжувати. Але тіло було немов чавунне. Крапельниці та таблетки, якими її напичкали в лікарні, зробили свою справу: думки бігли вперед, а ноги заплутувалися у невидимій ваті.

— Швидку... треба швидку... — шепотіла вона, але голос здавався чужим.

Батько, вхопивши куртку, вибіг за лікарем чи машиною. Пішов так само, як колись за попередньою сестричкою — з кінцями. Зник у сизому тумані власних ілюзій. Маму забрала «швидка», і Катерина залишилася вдвох із молодшою сестрою. Своєю «душею».

У свої одинадцять дівчинка була мудрішою за багатьох дорослих. Вони вдвох господарювали на холодній кухні, поки інша сестра, лише на рік молодша за Катерину, шукала порятунку в «аморальній свободі». Вона втекла від батькового деспотизму ще в чотирнадцять. Катерина й досі чула той вереск, той звук ударів до крові, бачила, як сестру прив’язували на кухні, намагаючись «виховати» люттю. Це не діяло. Зранку він бив її, а ввечері вони разом пили дешевий алкоголь — страшний танець ненависті та залежності.

Коли настав час забирати маму з пологового, батько з’явився нізвідки. Машини він не знайшов, але якимось дивом домовився з передвиборчим штабом місцевої партії. Коли до двору підкотила автівка з мигалками, він сяяв, як мала дитина: — Дивіться! Нас із мигалками привезли! Уявляєте?

Катерина дивилася на його задоволене обличчя і відчувала лише втому. Їй хотілося обійняти маму, притиснути до себе маленьку сестричку, а не підігрувати цьому театру одного актора. Але вони мовчали. Боялися збити цю пиху, бо знали — за нею знову прийде деспот.

А потім була картка. Дитячі гроші — остання надія на хрестини та хоч якийсь теплий одяг. Мама довірила йому зняти кошти. Він повернувся наступного ранку на таксі, з кам’яним обличчям і порожніми очима. — Це і моя дитина теж! Маю право! — відрізав він, кинувши на стіл жалюгідні залишки суми.

...Минули роки. Катерина вигризала своє майбутнє зубами. Вона пам’ятала, як у двадцять один тримала на руках свого сина, маючи за плечима лише зраду одруженого чоловіка, відрахування з університету та порожнечу в кишенях. Але коли вона дивилася на малюка, страх зникав.

— Ти будеш вчитися, — сказала мама.

І Катерина вчилася. Бобровицький коледж став її фронтом. Раннє годування сина, зціджене молоко, дорога в інший район. Груди наливалися болем, немов їх обклали камінням, але вона терпіла. Червоний диплом став її першою справжньою перемогою. Потім — знову університет, третій раз у ті самі стіни. Їй було байдуже на людські плітки. Вона пройшла всі кола пекла: стаціонар, академвідпустка, заочне, магістратура. Вона збирала дипломи, як щити проти старого життя.

А потім з’явився він. Саша.

Все почалося з порад куми та несміливої переписки у соцмережах. Потім — довге мовчання, жнива, її ображені слова про «чудо в пір’ях». Вона вже збиралася їхати вчителювати за 100 кілометрів від дому, вже домовилася про будинок і школу для сина...

Але одного вечора у ванній кімнаті пропікав телефон. «Я хотів би відновити наше спілкування. Саша».

Катерина дивилася на екран і відчувала, як серце, що давно звикло лише до боротьби, починає танути. Вона відмовилася від роботи, відмовилася від чужих міст. Почалися нічні дзвінки, «Сашуня», «маленька»...

Одного разу її п’ятирічний син, почувши голос у слухавці, підійшов і тихо спитав: — Мам... а можна я буду Сашу називати татом?

Катерина затамувала подих, передаючи телефон. — Так, синку, можна, — відповів голос на тому кінці.

І в ту мить Катерина зрозуміла: її особиста «Тиха Гавань» нарешті стала реальністю. Попереду була перша зустріч. Зустріч із життям, на яке вона так довго чекала.