Розділ 5. Стерильна тиша (Шлях до світла)

Розділ 5. Стерильна тиша (Шлях до світла)
Лікарняний побут мав свій специфічний смак — прісної каші, що намертво прилипала до алюмінієвої ложки. Але коли ти голодний і порожній всередині, навіть цей клейкий сніданок із жовтим кружечком вершкового масла здавався бенкетом.

Моїм ангелом у цьому пеклі стала Ліля. Вона була старшою, круглолицею, із темним волоссям і якимось особливим, звабливим шармом. У неї не було батьків, але було стільки нерозтраченого тепла, що вона замінила мені маму. Я була готова на все, аби віддячити їй. Коли санітарки пообіцяли Лілі цигарки за те, щоб помити важкохвору жінку, це зробила я. Мої тонкі руки мили чуже, змучене тіло, а душа в цей момент ніби очищувалася сама.

Ліля вчила мене виживати:
— Тримай язика за зубами, Катю. Дивись телевізор як стіна — без жодного мускула на обличчі.

Я слухалася. Я так хотіла на волю, що навчилася вдягати маску байдужості, навіть коли всередині все кричало. Перший вихід на вулицю за їжею став для мене одкровенням. Осіннє сонце світило прямо в душу, а запах вітру здавався солодшим за будь-які парфуми. Ми заходили в маленьку капличку при лікарні, і там я не витримувала — сльози лилися градом. Це не був страх, це було німе благання про прощення, яке Ліля швидко припиняла, боячись, що мою істерику сприймуть як рецидив.

А потім приїхала мама. З круглим животиком, під яким ховалася моя майбутня сестричка. Вона боялася людського осуду, пізно стала на облік, але для мене вона була святою. Вона розчісувала моє поплутане волосся, перевдягала в чисте і годувала домашнім борщем прямо на лавці. Я їла його жадібно, ковтаючи сльози, і лише потім зрозуміла: вдома на ці ласощі чекала моя молодша сестра, але мама віддала все мені — своїй "пропащій" доньці.

Останнім ударом став дзвінок Сергію. Подруга Ольга дала телефон, і я, тремтячими пальцями набравши номер, знову почула його голос.
— Я знаю, де ти, — холодним тоном відповів він. — Знайдеш собі гідного хлопця. Усе буде добре.
— Я кохаю тебе... — встигла прошепотіти я, перш ніж медики вихопили слухавку.

Це був кінець. Тієї миті ілюзія розсипалася в прах.

5 жовтня 2010 року. День мого звільнення. За мною приїхав батько. У ту хвилину я забула всі образи, всі побої, весь той жах, від якого тікала в обійми Сергія. Я просто обійняла його, щаслива, що я не одна. Ми сіли в автобус, потім у електричку. Колеса стукали, відраховуючи кілометри додому, а в моїй голові стукало лише одне питання: як мені тепер жити з тавром "пацієнтки психлікарні"? Чи прийме мене світ, який я так прагнула підкорити?