Розділ 4. Мова природи та ціна ілюзій

 Літня практика на Десні мала стати часом чистої науки, а перетворилася на мій найважчий життєвий урок. Наш університетський табір, розкинутий серед соснового бору, був ідеальним місцем для гартування характеру. Тут не було кухарів чи прибиральників — ми все робили самі: від приготування їжі до порядку в будиночках. Ця самостійність нам подобалася, ми вчилися бути відповідальними за себе.

Мій день починався з гербарної сітки. Ми збирали рослини, обережно розправляючи кожну пелюстку: тут були і Capsella bursa-pastoris (грицики звичайні), і Trifolium (конюшина), і Plantago (подорожник). У цих назвах був порядок, якого мені тоді бракувало. В ентомологічній колекції ми вивчали Odonata (бабок) та Curculionidae (довгоносиків), але величного Lucanus cervus (жука-оленя) завжди відпускали на волю. Природа була чесною, чого не скажеш про світ людей.

Саме там з’явився Сергій. Йому було 29, він був кандидатом наук і досліджував Carassius carassius (карася золотого). Тепер я розумію: для нього, «мачо», моє ігнорування стало викликом. Йому потрібно було самоствердитися за мій рахунок. Моя зростаюча симпатія до нього викликала заздрощі у подруг. Лена та Света навіть накидали мені шишок у ліжко, а я у відповідь розсипала їм пісок. Ці дрібні пакості здавалися тоді чимось значущим, але справжня небезпека була поруч.

Коли ми плавали на катамарані серед білих лілій, Сергій почав схиляти мене до інтиму. Я відмовила, і його реакція була холодною: «Значить, твоя мама квіточку ростила не для мене...». Попри цей дзвіночок, я погодилася поїхати з ним на Десну з наметами після практики. Я намалювала собі ідеальну картинку: він — вчений, син священника, має житло. Я вірила, що він стане моїм порятунком від домашнього пекла. Скільки я себе пам’ятала, батько принижував і бив нас із мамою та сестрою. Мамі не було куди йти, і батько користувався цим. Сергій здавався мені квитком на волю.

Тієї ночі в наметі все сталося — неначе уві сні, неначе в іншій реальності. Мені було водночас огидно і круто від того, що я опинилася в обіймах цього «красеня». Я була в ейфорії, не здогадуючись, що йому потрібен лише секс. Ми продовжували зустрічатися в безлюдних місцях, поки одного разу по телефону я не прошепотіла те, що відчувала: «Я кохаю тебе». Зв’язок ніби обірвався, але під час наступної зустрічі він цинічно кинув:
— Знаєш, Катерино, ти там казала про кохання... То зрозумій: ми просто друзі.

Світ навколо розлетівся на друзки. Гарячі сльози текли по щоках під сонцезахисними окулярами, поки він мовчки віз мене додому. Я втратила зв’язок із реальністю. Вдень я не розуміла, де я, мені здавалося, що я на суді у Бога, а по тілу бігали невидимі "мушки". Свідомість просто вимкнулася. Батьки спочатку возили мене по бабках, але мій стан лише погіршувався.

Зрештою, мене відвезли до психіатричної лікарні. Коли за мною зачинилися двері з запахом хлорки, я зрозуміла: та наївна Катерина з Десни померла. Це стало моїм «до» та «після».