Розділ 3. Сьомий номер у списку очікувань

Наше спільне життя з Леною в невеликому будиночку пані Люби з самого початку було сповнене контрастів. Я, Катерина, жила зовсім поруч із університетським містом, тому щовихідних їздила додому. Поверталася завжди з важкими сумками: домашня їжа, консервація, повно всього. Лена ж жила далеко, і за суботу-неділю її запаси танули, тому вона часто заглядала в мої пакунки.

Але Лена заглядала не тільки до мене. Одного разу, повернувшись, я застала дивну картину: вона господарювала у підвалі господині. Хоча пані Люба з нами не жила, підвал був її приватною територією.
— Лено, ти чого туди полізла? Нам же не можна! — дивувалася я.
Але вона лише відмахувалася, смажачи вкрадену картоплю. Мабуть, і банки з консервацією тоді тихо зникали з полиць, а я, наївна, лише дивувалася її нахабству.

Були й типові студентські розваги. Коли ставало нудно, ми брали стаціонарний телефон, відкривали газету оголошень і набирали випадкові номери: «Добрий день! А вам корова не потрібна? А кінь?». Тоді ми сміялися до сліз, не підозрюючи, чим це обернеться. Невдовзі пані Люба махала перед моїм обличчям квітанцією за телефон: «Куди ти телефонувала на мобільні?! Що це за суми?». Я стояла приголомшена. Я нікуди не дзвонила, крім тих жартів про корів. Я продовжувала жити далі, навіть не підозрюючи, що це Лена накрутила рахунки, а виставила винною мене.

Це було лише початком. Невдовзі пані Люба, нічого не пояснюючи, просто виставила мене за двері: «Катерино, з’їжджай. Я не хочу, щоб ти тут жила». Це було боляче. Я бувала в тому будинку найменше, але справно платила за нього. Лена ж лишилася. Більше того, ми продовжили з нею спілкуватися, ніби нічого не сталося. Вона навіть не спробувала мене захистити. Я стала їздити в університет щодня з дому, ковтаючи цю гірку несправедливість.

Саме в цей період розчарування прийшло літо і практика на Десні. Сосновий бір, запах смоли і він — Сергій. Білявий кандидат наук на скутері. Він досліджував золотого карася, а я вимірювала свою цінність його поглядом. Я виклала йому всю свою душу: про школу, про дитинство, про те, що він у моєму списку — сьомий. Я вірила, що моя щирість стане оберегом, але після тієї порожнечі на березі річки світ навколо мене почав розхитуватися. Знаки на стовпах, зайва тарілка для Святого Духа... моя реальність тріщала по швах.

В моєму студентському житті була й інша Марина. Вона була серйозною, цілеспрямованою. Ми могли б з нею дружити, могли б разом будувати наукову кар’єру, але я не змогла втримати цей зв'язок. Я навіть позичила в неї гроші — суму, яка через роки стала каменем на моїй совісті. Нещодавно я побачила у Фейсбуці, що Марина та наша одногрупниця Діана стали науковцями. Я написала Діані, просила номер карти, щоб нарешті віддати той борг Маринці, закрити ці двері минулого... Але мені не відповіли. Можливо, вони досі думають, що я тоді просто «поїхала дахом».

Минуло чимало часу, і я випадково зустріла пані Любу. Вона сама підійшла першою, і в її очах було каяття.
— Знаєш, Катерино, — тихо мовила вона, — у нас же родичі є у вашому селі. То вони розповіли мені про тебе. Сказали, що ти дуже хороша, порядна дівчина. Пробач мені, що я тоді тій Лєні повірила. Я ж її вигнала невдовзі після тебе. Вона таке тут влаштовувала: хлопців водила, вечірки щоночі, справжній розпуст. Приїжджай, Катерино, живи знову в нас, ми будемо раді.

Я слухала її й розуміла: правда завжди спливає на поверхню, як той золотий карась. Моє коріння, моє село заступилося за мене.
— Дякую, пані Любо, — відповіла я. — Але я більше у вас жити не буду.

Я не тримала зла, але повертатися не було куди. Катерина, яка пила каву з Сергієм і терпіла витівки Лени, залишилася там, на березі Десни. А нова я вже збирала речі до іншого «будинку» — з заґратованими вікнами та запахом хлорки.