Розділ 59

Два дні пролетіли, як у тумані. Калі майже не відходила від Дрейка, сидячи поруч із ним у лазареті. Її тіло виснажилося від втоми, але кожна думка, кожен погляд на його несвідоме тіло проганяли будь-які сумніви: вона має бути тут. На третю ніч, знесилена, вона сиділа в кріслі, обхопивши руками свої коліна. Слабке світло лампи відбивалося в її очах, сповнених занепокоєння.

«Якщо він не отямиться…»

Ця думка зводила її з розуму. Калі прикусила губу, щоб не дати сльозам вирватися назовні, але її плечі дрібно тремтіли. Вона так боялася втратити Дрейка, хоча зовсім недавно переконувала себе, що зможе тримати дистанцію, що її почуття неважливі. Тепер Калі шкодувала про все: про кожне гостре слово, про кожен раз, коли уникала його погляду, коли відштовхувала. Він так старався.

«Дрейку…»

Калі підвела голову, її погляд зупинився на його обличчі. Його шкіра була ще блідою, але дихання стало більш рівним. Вона обережно торкнулася його руки, відчуваючи під пальцями тепло його тіла.

«Як же я помилялася…»

Калі провела рукою по його щоці, покритій щетиною, тихо зітхаючи.

— Ти мені потрібен. Я не хочу більше відштовхувати тебе. Тільки повернися, будь ласка… — ледь чутно прошепотіла вона.

Калі спробувала підвестися, щоб розім'яти занімілі ноги, але відразу сіла назад: її тіло відмовлялося слухатися. Вся її сутність вимагала відпочинку, але вона не могла піти. Доктор Мейсон помітив її стан і підійшов із черговою порцією настанов:

— Калі, ти мусиш поспати. Інакше звалишся від слабкості.

— Я залишусь тут, — уперто відповіла вона, навіть не піднявши на нього погляду.

Доктор лише похитав головою, але нічого не сказав. Він знав, що вмовляння не допоможуть. Калі заплющила очі і дозволила собі згадати, як кілька днів тому вони усміхалися за вечерею, як Дрейк дивився на неї з теплотою.

— Я думала, що можу втекти від цього. Що якщо не підпущу тебе близько, то все буде простіше… — і знову тихий шепіт, такий, щоб ніхто не почув.

Сльози покотилися по щоках Калі, але вона навіть не помітила. Її серце стислося від жаху перед думкою, що Дрейк може не прокинутися, і Калі подумки дала собі обіцянку:

«Якщо він прокинеться, я більше не буду його відштовхувати. Я спробую…»

Вона знову взяла його за руку і, незважаючи на втому, не відводила від Дрейка погляду, сповненого надією.

Калі сиділа в кріслі, схиливши голову на груди, і не помітила, як втома взяла своє. Сон виявився довгим і глибоким, наче її тіло нарешті змогло розслабитись. Коли вона прокинулася, навколо було тихо, лише слабке світло лампи та розмірене гудіння апаратів супроводжували її пробудження. Її погляд одразу кинувся до ліжка, на якому лежав Дрейк. Паніка блискавкою пронизала свідомість.

«Що, коли він ...?»

Калі потяглася до Дрейка рукою, її серце шалено калатало, а долоні спітніли. Вона помітила, що його груди слабо піднімалися і опускалися.

Дихає.

Калі заплющила очі, відчуваючи, як напруга на мить спадає, але одразу ж наринула інша хвиля — вина, страх, гнів на саму себе. Калі судорожно втягла повітря, але сльози вже почали скочуватися її щоками, гарячі й обпікаючі. Вона плакала, не намагаючись стриматися, ховаючи обличчя в долонях.

— Дрейку… — прошепотіла вона. — Пробач мені…

Її голос тремтів, думки плуталися в голові. Вона не могла пояснити, чому саме зараз це вирвалося назовні. Може від страху втратити його? Чи усвідомлення того, що вона намагалася заперечувати стільки часу? Калі продовжувала тихо плакати, її плечі тремтіли. У цій порожній, гучній тиші лазарету вона дозволила собі бути слабкою.

— Якби я тоді була чесна з собою… Якби я не ховалася, не трималася на відстані… Може, цього б не трапилося, — її голос тремтів, слова ставали все більш плутаними. — Ти не заслуговуєш на це…

Минуло чимало часу, перш ніж її сльози скінчилися. Калі сиділа, дивлячись на Дрейка, витираючи мокрі від сліз щоки і роблячи глибокі вдихи, щоб прийти до тями.

— Ти впораєшся, — сказала вона вже твердіше, майже впевнено, наче сама переконувала себе в цих словах. — Тобі завжди вдавалось зі всім впоратися.

Калі знову взяла Дрейка за руку, ніжно стиснувши її, наче хотіла передати свою силу та підтримку.

— Я не дозволю тобі піти. Ти мені потрібен. Ти потрібний нам усім.

Калі насилу піднялася з крісла, відчуваючи, як її тіло ломить від втоми і довгого сидіння. Вона похитнулася, але взяла себе в руки. Дрейк потребував її, і вона мала бути сильною. Вмившись у маленькій ванній кімнаті лазарету, Калі притулилася долонями до прохолодного краю раковини. Холодна вода стікала по її обличчю, змиваючи сліди сліз, але не полегшуючи тяжкість у грудях. Вона випросталась і подивилась у дзеркало. Її відображення було блідим, змарнілим, з темними колами під очима. Глибоко вдихнувши, Калі взяла склянку води, що стояла поруч, і зробила кілька дрібних ковтків. Це не допомогло впоратися з грудкою в горлі, але дало їй хоч трохи сил. Повернувшись до ліжка Дрейка, вона знову опустилася в крісло і подивилася на його обличчя. Він так само лежав нерухомо, його дихання було рівним, але слабким.

— Ну ж бо, Дрейку, — почала вона тихо, намагаючись говорити спокійно, але її голос здригнувся. — Адже ти не можеш просто так взяти і здатися. Це не у твоєму стилі, пам'ятаєш?

Вона усміхнулася, але усмішка її була гіркою.

— Скільки разів ти витягав нас із колотнеч? А тепер тобі потрібний хтось, хто витягне тебе. Я не знаю, як… — Калі замовкла, стиснувши руки в кулаки, її погляд метнувся до його обличчя. — Але, будь ласка, прокинься. Мені потрібно, щоб ти був поряд.

Вона простягнула руку, обережно провела пальцями по його щетині, сподіваючись побачити хоч якусь реакцію. Нічого. Калі відкинулася на спинку крісла, прикриваючи очі і намагаючись придушити почуття безпорадності, що охопило її. Вона думала про те, що робити, якщо Дрейк не прийде до тями, і кожен такий сценарій мучив її ще сильніше.