Розділ 27

Дрейк зробив ковток зі свого кухля, відчуваючи, як алкоголь розтікається теплою хвилею. Калі задумливо тримала в руках келих, погляд її був прикутий до столу.
— Ти колись думав, що все це безглуздо? — раптом спитала вона, не підводячи очей.
— Ти про що? — Дрейк трохи насупився.
— Життя, — коротко відповіла вона. — Усе це: виживання, боротьба, пошуки чогось… Що, коли це просто дурна ілюзія?
Дрейк насупився сильніше.
— Ми живемо, щоб жити. Просто тому, що можемо. Навіть якщо це й безглуздо — адже це не означає, що треба здаватися?
Калі посміхнулася, хитаючи головою.
— Логічно. Але не можу позбутися відчуття, що я застрягла. Все повторюється: проблеми, страхи, спроби забутися.
Дрейк поклав руку на стіл, спираючись на нього.
— Може проблема не в світі, а в тому, як ти дивишся на нього?
Вона глянула на нього, піднявши брову.
— Ти що, філософ тепер?
— Скоріше, прагматик, — він хмикнув. — Слухай, я був на дні. І навіть тоді знайшов, за що чіплятись. Може, річ не в тому, що світ поганий, а в тому, що ми надто боїмося дати собі другий шанс?
Калі відкинулася на спинку стільця, задумливо дивлячись на стелю.
— Другий шанс… Думаєш, у мене він є?
— В усіх є, — серйозно сказав Дрейк. — Питання лише в тому, чи ми готові за нього боротися.
Калі якийсь час мовчала, потім раптом посміхнулася і зробила великий ковток зі свого кухля.
— Гаразд. Якщо в мене є другий шанс, то з чого почати?
— Наприклад, з того, щоб менше пити, — запропонував він з посмішкою, але Калі лише розсміялася.
— Ні-ні-ні, для другого шансу потрібен гарний настрій! А для нього потрібен ще один кухоль.
Вона покликала бармена, махнувши рукою.
— Став ще по одному!
Дрейк не став сперечатися, лише посміхнувся.
Алкоголь продовжував литися, і незабаром розмова стала легшою та веселішою. Вони сміялися зі спогадів про дурні ситуації з минулого: Калі розповідала, як одного разу переплутала рейдерів із торговцями і влізла в їхній караван.
— Ну, це було досить давно, — почала вона, обхоплюючи кухоль обома руками. — Я тоді була ще зовсім молода, тільки почала мандрувати Пусткою сама. Тоді я ще безглуздо вірила, що можу все контролювати.
Дрейк заінтриговано схилився вперед.
— Що саме сталося?
Калі зітхнула, в її очах майнуло змішане почуття незручності та веселощів.
— Я натрапила на караван. На вигляд вони були звичайними торговцями: всі з сумками, коробками, старий візок, кілька коней. Ну, я підслухала їхню розмову, вони згадали якийсь рідкісний метал, за яким їхали. Я подумала: «О, круто! Це мені стане в нагоді», — вона похитала головою, ніби все ще не могла повірити у свою наївність. — Загалом, я вирішила, що попрошу у них кілька корисних предметів, може, навіть щось продам. Сховалася тихесенько між коробками, щоб розвідати обстановку для початку і непомітно їхала разом із ними.
Дрейк хмикнув.
— Звучить, як хороша ідея, принаймні теоретично.
— Так, але, — Калі понизила голос, її обличчя стало серйознішим, — за кілька днів шляху я почала помічати, що ніхто з цих торговців не був схожим на тих, кого я зустрічала раніше. Вони мовчки стояли на посту вночі, зброя була якась дивна і стара. Але я тоді ще думала: «Ну може це якісь специфічні торговці».
Вона посміхнулася, піднімаючи кухоль, але її погляд став серйознішим.
— Тоді я вирішила, що підійду до них ближче, підслухаю розмову. І ось я підкрадаюся, а вони раптом починають обговорювати щось про рейдерів, захоплення та як піднімуть ціни на контрабанду, якщо все піде за планом. І тут я розумію, що помилилася — то були не торговці. То були рейдери!
Дрейк не втримався і посміхнувся, хоч він також розумів, що все це було вкрай ризиковано.
— Ну, ти ж не просто так вирішила піти, правда?
— Ні! — Калі розсміялася. — Я одразу побігла. Але на мені був важкий рюкзак, я не вміла швидко рухатися на той час, так що вони мене наздогнали. Мене схопили, але замість того, щоб просто вбити, вони вирішили мене «попросити» приєднатися до їхньої групи. Загалом, мені довелося принагідно вивчити, що означає «влізти в петлю» і спробувати вмовити цих виродків, що я їм потрібна, аби не вляпатись у ще більші неприємності.

Дрейк хитнув головою, здивований, але з повагою.
— І як ти вибралася?
Калі усміхнулася з хитрим блиском в очах.
— Ну, я виявилася по-справжньому розумною. Взяла одного з них у заручники, скориставшись його зброєю. Кілька людей довелося вирубити на ходу, а решту я залишила, коли вони намагалися розібратися з тим, що відбувалося. Загалом, я врятувалася, але з того часу завжди перевіряю, хто переді мною, перш ніж робити висновки.
Дрейк, здивовано хитаючи головою, сказав:
— Це було небезпечно.
— Це було безглуздо, — вона посміхнулася. — Але я досі вважаю, що одна із найважливіших речей на Пустці — це не довіряти першим враженням. І ще не влазити в чужі каравани.
Дрейк у відповідь тільки розсміявся.
— Оце історія, Калі. Наступного разу, якщо ми зустрінемо караван, я краще триматимусь подалі.
— Я тобі скажу, якщо вони будуть надто наполегливими, — підморгнула Калі. — І взагалі, гадаю, це на тобі, якщо ми знову зустрінемо рейдерів. Ти, як наш бос, зможеш усе вирішити.
Дрейк усміхнувся, дивлячись на неї.
— Ну, я краще постараюся не втрапити в таку ситуацію, — сказав він, але в його очах все одно був щирий інтерес.
Зробивши великий ковток пива, Дрейк у свою чергу поділився історією про те, як намагався приручити дикого бика, але врешті-решт сам ледве не став його вечерею.
— Ти серйозно? — сміялася Калі, майже падаючи з стільця.
— Абсолютно, — сміючись, кивнув Дрейк. — Думаю, що він досі пам'ятає мій запах.
Дрейк подивився на Калі і почав розповідати:
— Це було давно, я був майже хлопчиськом. Тоді я ще тільки починав подорожувати Пусткою, і бик був для мене чудовим шансом. Я чув, що вони можуть тягати вантажі та бути непоганими супутниками, якщо їх приручити. Я думав, що з цього вийдете щось хороше, але як же я помилявся!
Калі подивилася на нього з цікавістю, чекаючи продовження.
— Так от, я знайшов одну з цих тварин, думав, що з нею буде неважко порозумітися. Я підійшов ближче, на вигляд бик був таким спокійним. Підходиш, нагодуєш його чимось, і ось у тебе вже друг і вірний супутник.
Дрейк знову розсміявся, але в його очах майнула й частка ностальгії.
— Я був такий наївний. Спочатку все йшло, як по маслу. Я підманив його, підскочив ззаду, щоб накинути на нього мотузку, і тут він мені як дав копитом у груди! Я відлетів убік, але все одно не збирався здаватися. Наївно, звісно.
Калі засміялася, не стримуючи себе.
— Бик, мабуть, був не радий такій увазі?
— Ти навіть не уявляєш, — продовжував далі Дрейк, уже серйозніше. — Я не полишав спроб, думав, що він мене просто не зрозумів. Але що більше я намагався його утримати, то більше я його дратував. І ось нарешті я його «зловив» — накинув на нього мотузку. Це було все рівно, що тягнути мотузку з горою. Він смикнувся так, що мало не зламав мені ребра. Зрештою, я опинився на землі, а бик опинився зверху, з наміром зробити мене своєю вечерею.
Калі не стримала сміх, дивлячись на Дрейка, який зробив паузу, ніби сам не вірив у те, що відбувається.
— То що ж сталося далі?
— Ну, я, звичайно, не міг дозволити собі стати чиєюсь вечерею. Я зрозумів, що або я заспокою його, або він мене прикінчить. І ось тут я почав йому говорити спокійним голосом, мовляв, «тихо, не поспішай», — розповідав Дрейк посміюючись.
— Ну і як?
— А він просто подивився на мене, як на божевільного, і знову спробував з'їсти, — закінчив Дрейк, піднімаючи кухоль. — Але мені вдалося вивернутись і втекти.
— Дрейку, ти взагалі знаєш, що бики — травоїдні й не їдять людей? — Калі дивилася на Дрейка з усмішкою.
— Тоді я геть про це забув. Той бик був такий агресивний, що мені здавалося, ще мить — і він мене зжере. Із принципу.
Калі знову засміялася, але в її очах був щирий інтерес.
— Не знаю, може, тобі варто спробувати приручити диких собак замість того бика? — підморгнула вона. — Хоча навряд чи вони будуть такими кумедними.
Дрейк тільки похитав головою, продовжуючи сміятися.
— Повір, я віддав би перевагу бику. Менше проблем і більше користі.
Калі витерла сльози від сміху і підняла кухоль.
— Ну що ж, за биків і за другий шанс!
— За другий шанс, — луною повторив Дрейк, ударяючи своїм кухлем об її.