Розділ 24

— Ну що, — промовив Аарон, дивлячись на спорожнілий кухоль. — Досить похмурих історій. Давайте згадаємо щось веселіше.
— Наприклад? — зацікавлено запитав Дрейк.
— Наприклад… найкращий день у вашому житті. Чи був такий? — Аарон посміхнувся.
Калі підняла брову.
— Це як? На Пустках? Найкращий день? Ти жартуєш?
— Ну, хоч щось, що тебе порадувало, — уточнив він. — Мав би бути хоч раз.
Калі задумалася, спершись підборіддям на долоню.
— Гаразд, — сказала вона. — Був один день. Мені було років тринадцять, бабуся навчила мене стріляти зі старої двостволки.
— І? — Аарон схилився ближче, явно заінтригований.
— Я, звичайно, думала, що крута, — посміхнулася вона. — взяла цю штуку і вирішила пополювати на місцеву живність. На щось просте, кролика там чи пацюка. Ну, знайшла. Одразу за будинком. Тільки це виявилося не пацюком, а якась скажена тварюка розміром з собаку.
— Це справді весела історія? — скептично спитав Кай.
— Чекай, це ще не кінець, — продовжила Калі, не звертаючи на нього уваги. — Я підходжу, прицілююсь і… двостволка клинить. Тварюка кидається на мене, а я, як дурепа, починаю верещати і розмахувати цією рушницею.
— І що було далі? — засміявся Аарон.
— Бабуся виходить з дому, дивиться на це все, бере палицю і просто жбурляє її в тварюку. Та розвертається і тікає.
— І це найкращий день? — здивувався Дрейк.
Калі усміхнулася:
— Бабуся стояла наді мною, схрестивши руки, і сказала: «Наступного разу думай, перш ніж стріляти». А потім ми обидві просто почали сміятися. Це було вперше за довгий час, коли я почувала себе щасливою.
— Гарний день, — визнав Дрейк, усміхнувшись.
— А в тебе що? — запитала Калі, киваючи на нього.
Дрейк задумався, стукаючи пальцями по кухлю.
— Мабуть, той день, коли я знайшов першу справжню карту, — сказав він.
— Карту? — здивувався Кай.
— Так, — підтвердив Дрейк. — У руїнах старого міста. Вона була заламінована, практично ціла. Показувала область на кілька сотень кілометрів навколо. Тоді я зрозумів, що можу подорожувати далі, ніж раніше, і, можливо, знайти щось більше, ніж просто руїни.
— Круто, — кивнув Аарон. — А в тебе, Каю?
Кай посміхнувся, схрестивши руки на груди.
— У мене? Найкращий день — коли я вперше зібрав своє спорядження.
— Спорядження? — перепитала Калі.
— Так. Повний комплект броні, спорядження та зброї. Усе своїми руками. Я пам'ятаю, як довго збирав деталі, знаходив потрібні інструменти. Коли я вдягнув шолом і подивився на себе у відображенні старого дзеркала, я відчув себе кимось іншим.
— Непогано, — відзначив Дрейк.
— Гаразд, а ти, Аароне? — запитала Калі.
Аарон зітхнув, вдаючи, що серйозно думає.
— Мій найкращий день? Коли я вкрав у рейдерів пляшку віскі, а вони навіть не зрозуміли, хто це зробив.
Усі засміялися.
— Ти заради цього ризикував життям? — здивувалась Калі.
— Заради такого віскі — звісно, — посміхнувся Аарон. — Це була найкраща випивка у моєму житті.
— Оце точно в дусі Пусток, — засміявся Дрейк.
Розмови тривали, сміх все частіше лунав за їхнім столом. Бар поступово наповнювався іншими відвідувачами, але в цей момент Дрейку здавалося, що їхня невелика компанія — це більше, ніж просто тимчасові союзники. Це були люди, які, незважаючи на різне минуле, могли хоч на мить відчути, що вони не самі.
Раптом Аарон голосно грюкнув долонею по столу, привертаючи увагу всієї компанії.
— А тепер, друзі мої, настав час для пригод! — він кивнув у бік столу, за яким сиділа кілька дівчат, які обговорювали щось між собою. — Хто зі мною?
— Я точно пас, — сказав Дрейк, відкинувшись на спинку стільця.
— Як знаєш, — посміхнувся Аарон, потім подивився на Кая. — Ну, ти ж точно не відмовишся, га?
Кай, який вже був добряче напідпитку, знизав плечима і з усмішкою підвівся.
— Чому б і ні? — він поправив комір своєї старої картатої сорочки, ніби збирався на важливу справу.
Аарон і Кай попрямували до дівчат, залишивши Дрейка та Калі за столом. Вона, тримаючи майже порожній келих у руках, перевела погляд на Дрейка.
— Ти що, не йдеш? — спитала вона.
Дрейк хмикнув і похитав головою.
— Ні, це не моя тема.
— Серйозно? — посміхнулася Калі, піднявши брову. — Навіть не думай, що в тебе є якісь шанси.

Дрейк глянув на неї з легкою усмішкою.
— Я й не думав. Просто… знайомства у барі — це не мій стиль. Та й узагалі, я не шукаю знайомств.
Калі відкинулася на спинку стільця, роздивляючись його.
— Ну-ну. І чому ж?
Дрейк замислився, крутячи в руках кухоль.
— Знаєш, — почав він, дивлячись убік, — я раніше намагався. Був час, коли думав, що можу збудувати нормальне життя, знайти когось. Але зрештою все йшло не так.
Калі примружилася, зацікавлено дивлячись на нього.
— Хочеш розповісти?
Дрейк трохи повагався, потім кивнув.
— Її звали Емма. Вона була із невеликого поселення на півночі. Ми зустрілися, коли я шукав там роботу. Вона була дивовижною. Добра, розумна, сильна, — він на мить замовк, наче згадуючи. — Ми прожили разом понад рік. Я думав, що знайшов людину, з якою можна створити щось справжнє, навіть на Пустках, думав, що ми впораємося. Але одного разу на поселення напали рейдери. Вона загинула.
Калі уважно слухала, дивлячись на Дрейка.
— Це було давно, — додав він. — Але з того часу я не можу. Занадто важко.
Калі зробила ковток із келиха, потім поставила його на стіл.
— Розумію, — тихо сказала вона.
— У тебе теж щось було? — обережно спитав Дрейк.
Калі трохи помовчала, ніби вирішуючи, чи варто ділитися.
— Було, — коротко сказала вона. — Хлопець із каравану, Вінс. Ми часто перетиналися, і в якийсь момент почали щось на кшталт стосунків. Він був добрим, надійним, дбайливим. Але одного разу просто зник. Сказав, що йде у дальній рейд, і все. Ні звістки, взагалі нічого.
— Може, його… — почав Дрейк, але Калі перебила.
— Ні. Згодом я дізналася, що він знайшов собі іншу дівчину в одному з міст. Просто пішов і навіть не попрощався нормально, без жодних пояснень.
— Паршиво, — сказав Дрейк.
Калі знизала плечима.
— З того часу я нікому не довіряю. Бо якщо починаєш вірити… тебе рано чи пізно кидають.
— Чи ти їх втрачаєш, — тихо додав Дрейк.
Якийсь час вони сиділи мовчки, кожен занурений у свої думки.
— Знаєш, — сказала нарешті Калі, — може, ми просто обоє надто вперті, щоб спробувати знову.
— Можливо, — погодився Дрейк.
Вона подивилася на нього, трохи пом'якшавши.
— Але все ж таки… приємно знати, що хтось тебе розуміє.
Дрейк кивнув головою.
— Іноді це єдине, що має значення.
Вони знову поринули в мовчання, а потім Дрейк взяв ще кілька кухлів пива, і атмосфера між ними стала менш напруженою. Вечір продовжувався.