Розділ 2

Дрейк біг, поки легені не почали пекти від нестачі повітря. Він не міг дозволити собі зупинитись, не зараз. Координати на пристрої блимали, вказуючи шлях — прямо на південь, у серце Пустки.
Мутант і рейдери давно залишилися позаду, але Дрейк розумів, що вони можуть з'явитися будь-якої миті — якщо не ці наздоженуть, то наступні з'являться. Так завжди бувало. Все його життя — боротьба за виживання. Дрейк звернув з відкритого простору на стару трасу, де уламки машин та руїни будівель могли послужити укриттям.
Шлях став спокійнішим, але Дрейк все одно відчував тривогу. На горизонті почав вимальовуватися масивний об'єкт — напівзруйнований хмарочос, що височів над Пусткою, як уламок колишньої величі. Саме туди вказували координати на пристрої.
Підійшовши ближче, Дрейк помітив, що будівля все ще стояла на бетонній основі. Його нижні поверхи були частково зруйновані, але ближче до середини виднілися укріплення: металеві пластини, забиті вікна і навіть працюючий прожектор, який повільно обертався, шукаючи щось у темряві.
«Хтось тут живе», — майнуло в голові.
Дрейк оглянув периметр, тримаючи дробовик напоготові. У задній частині будівлі він помітив вхід — масивні двері, що вели у підвальне приміщення. Вони виглядали пошарпаними, але все одно міцними.
На пристрої блимнуло повідомлення:
«Доступ підтверджено. Відкриття у процесі».
— Відкриття? — прошепотів Дрейк, радіючи з того, що все вийшло.
Двері заскрипіли, повільно підіймаючись. За ними виявилися сходи, що вели вниз, у напівтемряву. Запах металу та вогкості вдарив у ніс. Дрейк обережно увійшов, дивлячись на всі боки.
Спуск був довгим. Світло вмикалося автоматично, супроводжуючи його рух. Схоже, що генератори тут ще працювали. Нарешті він опинився в невеликій кімнаті. На підлозі — емблема у вигляді зірки. Стіни прикрашали монітори, старі, але й досі робочі.
У центрі кімнати стояв стіл. За ним сидів чоловік років 60 у білому халаті. Його обличчя було майже повністю приховане респіратором, а сірі очі блищали за товстим склом окулярів.
— Ну нарешті, — сказав він. Голос був низький, впевнений.
— Хто ви? — Дрейк підняв дробовик, хоч розумів, що в нього майже не лишилося патронів.
— Мене звуть доктор Мейсон Олден. Я вчений, також і лікар. І якщо ти хочеш вижити, тобі краще відкласти зброю та вислухати мене.
— Вижити?
— Так. Ти приніс пристрій, який ми втратили десятиліття тому. Це може бути ключем до відновлення балансу.
Дрейк насупився.
— Якого ще балансу?
Доктор жестом запросив його підійти ближче. На столі лежала мапа — мапа Пустки. Вона була поцяткована позначками та символами.
— Сховище 17 — не просто бункер, — почав Мейсон. — Це дослідницька база. Коли розпочалася війна, ми створили програму під назвою «Зірка». Її мета — очищення радіації та відновлення екосистеми.
Дрейк уважно слухав.
— Але щось пішло не так? — припустив він.
Доктор посміхнувся.
— Завжди щось іде не так. Програму було деактивовано. Більшість співробітників загинули чи втекли. Нас у сховищі залишилося зовсім небагато. Ми не можемо ризикувати нашими вченими. Вони — не бійці. Але завдяки тобі у нас з'явився шанс виправити все.
— І чого ви хочете від мене?
Мейсон глянув на нього, знявши респіратор. Його обличчя виявилося втомленим, порите зморшками.
— Програма «Зірка» працює на системі, яку потрібно перезавантажити вручну. Для цього потрібен хтось на кшталт тебе.
— На кшталт мене?
Доктор кивнув.
— У тебе достатньо навичок, щоб дістатися місця, раз ти зміг знайти нас і вижити на Пустках.
Дрейк глянув на карту. Координати вказували на далекий регіон — стару електростанцію, давно занедбану.
— І що буде, якщо я відмовлюсь?
Мейсон зітхнув.
— Тоді Пустка залишиться такою, як є. А ти цілком можеш померти за кілька років від радіації, нестачі їжі, нападу мутантів чи рейдерів. Вибір за тобою.
Дрейк опустив погляд на пристрій. Він все ще блимав, наче чекав на рішення.
«Знову йти, знову ризикувати», — подумав він.
Але у цьому світі виживають лише ті, хто готовий рухатися далі. І якщо ти зупинишся, то ризикуєш загинути.