Розділ 1

Світ довкола догоряв. Сонце, що ледве помічалося крізь хмари радіоактивного пилу, нагадувало тьмяну лампочку, ось-ось готову перегоріти. По Пустках вітер розносив попіл та уривки давно забутих життів. Колись тут був мегаполіс. Тепер — хаос із будівель, розбитих машин та старих кісток.
На обрії з'явився чоловік. Високий, у поношеному шкіряному плащі, він йшов, спираючись на дробовик, наче на палицю. Під капюшоном мерехтіли лінзи захисних окулярів. На поясі — пошарпана фляга, в якій залишилося лише кілька ковтків води.
Дрейк Мелоун — так його звали — був із тих, хто вже майже розучився сподіватися, але все ще йшов уперед. Не через мету, а через інстинкт. У цьому світі зупинятися — означало вмирати.
Він підійшов до руїн автозаправки. Залишки її вивіски жалібно скреготали на вітрі. Дрейк сів біля стіни, дістав флягу і зробив крихітний ковток. У горлі запекло, але він звик.
«Тут дуже тихо», — подумав він, прибираючи флягу.
Шурхіт пролунав майже відразу. Чи то крик, чи то виття. Дрейк схопився, хапаючи дробовик. З-за рогу показалися два мутанти. Їхня шкіра, обпалена радіацією, звисала клаптями. Запах гнилі вдарив у ніс, але Дрейк навіть не скривився, давно звикнувши до гидкого запаху.
— Чудово, — промимрив він, піднімаючи зброю.
Перший мутант рвонув уперед. Куля рознесла його голову на частини, але другий виявився швидшим. Дрейк встиг ударити прикладом, відкидаючи монстра. Дробовик затріщав, у ньому застряг патрон.
— Ну ж бо! — вилаявся він, смикаючи затвор.
Мутант стрибнув знову. В останній момент Дрейк вихопив ніж і встромив його в шию тварюки. Мутант хрипів, шипів, доки не затих.
Дрейк важко дихав, озираючись. Бій привернув увагу. За обрієм з'явилася нова тінь — велика, масивна.
«Супермутант»? — промайнула страшна здогадка.
Він перевірив патрони — залишилося лише два. З такою кількістю він із мутантом не впорається. Дрейк швидко оглянув заправку. Поруч стояв напівзруйнований склад. Якщо пощастить, усередині можуть бути запаси або укриття.
Діставшись до дверей, він ударив їх черевиком. Ті піддалися, відкриваючи вид на темне помешкання. Дрейк увійшов, зачинивши за собою двері.
Усередині пахло пилом та пліснявою. На підлозі валялися уривки паперів і старий журнал із пошарпаною обкладинкою. За прилавком щось мерехтіло — сейф.
Дрейк підійшов, дістав відмичку. Навчений досвідом, він незабаром почув знайоме клацання. Усередині лежала купка монет, кілька патронів і дивний металевий прилад. На ньому блимав маленький екран. Дрейк узяв його до рук, вивчаючи. Випадково натиснувши на кнопку збоку, він почув дзижчання і з динаміка пролунав жіночий голос:
— Активовано аварійну систему «Зірка». Код доступу підтверджено. Перезапуск програми Сховища номер 17 розпочато.
Дрейк завмер. Сховище? Живе? Він не вірив своїм вухам.
Зовні пролунав сильний удар. Істота, чию тінь він бачив, дісталася до заправки. Ще один удар і двері заскрипіли.
Дрейк поклав прилад у рюкзак і міцніше стиснув дробовик. Якщо сховище справді існує, це його шанс на порятунок.
Він видихнув, готуючись до бою. У світі, зруйнованому катастрофами, нічого не діставалося просто так.
Двері тріщали під ударами мутанта. Кожен рух гіганта відгукувався глухими ударами по стінах складу заправки. Дрейк подумки проклинав себе за те, що не знайшов інший шлях — у глиб Пусток чи хоча б у стару каналізацію.
Але тепер в нього був шанс. Пристрій у руках — ключ до чогось більшого. Сховище 17. Легенди про діючі сховища ходили серед сталкерів, як казки на ніч. Хтось казав, що в них лишилися люди. Хтось — що вони кишать роботами-вбивцями та радіацією.
Мутант ще раз вдарив. Двері не витримали. Величезна постать протиснулася в отвір, заповнивши собою весь простір. Мутант був не з найбільших, але досить великим, щоб розчавити Дрейка, як комашку. У його руках блищала саморобна дубина з арматури.
— Гм… людинка… крихітна… — пробасив мутант, підходячи ближче.
Дрейк різко підняв дробовик. То був один із мутантів, що зберегли залишки розуму та мови.
— Стій, коли хочеш жити! — викрикнув він.
Мутант завмер, подивився на нього, потім розсміявся. Гучний регіт луною рознісся по складу.

— Ти слабкий! Людина — їжа!
Гігант ступив уперед. Дрейк натиснув на спусковий гачок. Постріл розніс ліву частину обличчя мутанта, але той лише похитнувся. Так просто його не вбити. Він махнув дубиною, вибивши зброю з рук сталкера.
Дрейк відступив, попутно вихоплюючи ніж. Шансів майже не залишилося, але він помітив — мутант рухався повільно, кульгаючи. Рана, можливо, була глибшою, ніж здавалося.
— Іди сюди, великий виродку, — процідив Дрейк, відступаючи до стійки.
Мутант кинувся вперед. В останній момент Дрейк метнувся убік. Гігант врізався у стіну, обрушуючи частину конструкції. Пил огорнув усе навколо.
Дрейк, не гаючи часу, побіг до заднього виходу. Тепер головне — вибратися.
Зовні вітер посилився, піднімаючи пісок та пилюку. Але це не зупиняло мутанта. Він вирвався з будівлі, хрипів і кричав щось невиразне. Дрейк розумів, що втекти на відкритій місцевості не вдасться. Він озирнувся — недалеко виднілася стара башта. Можливо, вона могла дати укриття.
Шум вітру змінився дивним гулом. Дрейк обернувся. На обрії рухався ще хтось. Але то були не мутанти. Темні фігури на мотоциклах.
«Рейдери», — майнула думка.
Ситуація ускладнювалася.
Мутант обернувся на звук двигунів, даючи Дрейку трохи часу. Той рвонув до башти, сподіваючись, що рейдери відволічуть гіганта.
Рейдери зупинилися, оточуючи мутанта півколом. Один із них — швидше за все, ватажок — крикнув:
— Гей, громило! Давай все, що маєш, інакше ти покійник!
Мутант загарчав, але не нападав. Рейдери теж вичікували.
Дрейк, ховаючись за барикадою, спостерігав. У нього з'явилася ідея — якщо рейдери займуть мутанта, він зможе обійти їх і втекти непоміченим. Але все залежало від того, як довго протримається мутант і як швидко рейдери помітять його.
Пристрій блимнув знову. На екрані з'явилися координати.
«Трясця, що це за місце?..» — подумав він, але часу розбиратися зараз не було.
Зовні пролунав вибух — рейдери жбурнули у мутанта гранату. Все занурилося в хаос.
Дрейк кинувся геть, сподіваючись, що координати ведуть його туди, де Пустка запропонує хоч одну відповідь.