РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 7

ВИБІР І ПРАВДА 

Частина I  —  Сліди минулого 

Повітря в майстерні було важким від металевого пилу і жару. Еліра працювала мовчки. Рухи — точні, відточені до автоматизму. Молот опускався рівно, без зайвих думок. Поки двері не відчинились.

— Замовлення від Ордену. Потрібен ремонт. 

Зброю поклали на стіл. Від них часто приходили такі короткі замовлення по ремонту. Вона навіть не одразу заговорила, лише коли провела пальцями по металу — щось всередині напружилось. Знайомо. Надто знайомо. Її погляд зачепився за гравіювання біля руків’я. Маленький знак. Ледь помітний. Але достатній.  

— Хто це зробив?

— Один із майстрів Ордену.

— Ім’я.

Тепер на неї подивились уважніше.

— Тобі це навіщо?

Вона підняла очі.

— Тому що це робота мого батька.

Погляди вартових змінились. Вже не просто майстер. Щось інше. Один із них кивнув іншому.

— Йди з нами.

_______

Її провели глибше, ніж будь-коли раніше. Двері відчинились важко. Всередині було тихо. На перший погляд — звичайне сховище. Але коли вона зробила крок… Світ звузився. Стіл. Інструменти. Зброя. Речі. Дівчина підійшла повільно, наче боялась, що якщо рухатиметься швидше — все зникне. Рука торкнулась знайомого інструмента. Тріщина на руків’ї. Та сама. Еліра пам’ятала її. Він тоді вилаявся тихо і сказав, що це “нічого страшного”. Подих збився.

— Звідки це у вас?..

— Він залишив це тут.

Голос був спокійний. Чіткий. Контрольований. Еліра різко обернулась. У дверях стояв чоловік. Сейдран  не виглядав загрозливо, і саме це насторожувало. Його погляд ковзнув по кімнаті, потім зупинився на ній.

— Твій батько був одним із нас.

Слова прозвучали просто. Без тиску. Без пафосу. Наче це очевидний факт.

— Ні, — одразу відповіла вона. — Ви брешете.

— Якби ми хотіли збрехати, — спокійно сказав Сейдран, — ми б не привели тебе сюди.

Чоловік зробив кілька кроків вперед.

— Він працював з Орденом.

— Це неможливо.

— Це правда.  І ти це вже знаєш.

Його погляд ковзнув до інструментів у її руках. Еліра стиснула їх сильніше. Вона розуміла. І це лякало більше, ніж сказані слова.

— Він створював для нас зброю, — продовжив Сейдран. — Не як підрядник. Як союзник.

— Чому?..

— Бо розумів загрозу.

Дівчина різко підняла голову.

— Яку?

Цього разу пауза була довшою. Сейдран дивився прямо на неї.

— Ту саму, яку ти відмовляєшся бачити.

Щось у його тоні зачепило. Не агресія. Не звинувачення. А впевненість. Непохитна.

— Він боровся разом з нами проти спільного ворога.

Серце стислось.

— Проти кого?

— Якщо ти хочеш зрозуміти… — він трохи нахилив голову, — тобі доведеться побачити це самій.

Тиша між ними затягнулась. Еліра дивилась на інструменти. На сліди минулого. На докази, які не вкладались у її картину світу. Якщо батько працював з ними… Якщо він обрав їх… Тоді… 

“Я помилилась?”

Думка була різкою. Неприємною. Але впертою. І ще одна — ще гірша:

“А що, якщо Кассіан… спеціально не сказав мені  усього?”

“Або…сказав лише те, що було вигідно йому?”

Вона повільно видихнула. Світ хитнувся. Вперше за довгий час Еліра не була впевнена, кому вірити. І саме в цей момент Сейдран зробив крок.

— Ми не будемо змушувати тебе вірити нам, — сказав він спокійно. — Але дамо тобі шанс побачити правду. — пауза. — Ту, яку бачив твій батько.

Це вдарило точно. Без зайвих слів. Вона знала, що щось не так. Відчувала. Але… Це був єдиний шанс дізнатись. Не здогадки. Не уривки. Правду.

— Де?

— Недалеко, — відповів Сейдран. — Ми покажемо тобі, з ким він боровся. І чому.

Серце билося швидше. Але відповідь була очевидною.