РОЗДІЛ 6

РОЗДІЛ 6

ТОЧКА, ДЕ ВТРАЧАЄТЬСЯ КОНТРОЛЬ 

Частина І —  Те, що не можна вимкнути

Вони спустилися під місто. Сходи були вузькі, стерті, ніби ними ходили століттями. Камінь під ногами вологий, слизький. Повітря густе — важке від сирості, металу і чогось ще… чогось, що не мало запаху, але відчувалось шкірою. Еліра зупинилась на мить.

— Це…?

— В’язниця, — коротко відповів Кассіан, не озираючись. — Моя.

Слово прозвучало просто. Занадто просто для місця, де навіть тиша здавалася мертвою.

Внизу було темніше. Світло ледь пробивалося крізь рідкі факели, залишаючи більшу частину простору в тіні. За ґратами — рух. Ледь чутний.

І емоції. Вони вдарили одразу. Страх. Відчай. Ненависть. Порожнеча. Еліра здригнулась і схопилась за край кам’яної стіни.

— Не тікай, — пролунав голос Кассіана.

Він уже стояв далі, в центрі приміщення, ніби це місце його не торкалося. Еліра зробила глибокий вдих. Даремно. Хвиля тільки посилилась.

— Я не…

— Тікаєш, — спокійно перебив він. — Як завжди.

Вона стиснула зуби. Гул у голові почав розростатися, переплітаючись у щось нестерпне. Емоції накочувались одна на одну, змішувались, розмазувались у суцільний тиск.

— Це не моє…

— Перестань повторювати це, — різко сказав Кассіан. — Це нічого не змінює. — він зробив крок ближче. — Ти ніколи не відгородишся. Але можеш навчитися не тонути.

Дівчина заплющила очі.

— Як?

Він зосередив свій погляд на ній. 

— Розділяй.

— Що?

— Не все одразу, — спокійно пояснив чолоовік. — Знайди одне. Тільки одне. Тримайся за нього.

Гул не зник. Але серед хаосу вона спробувала… знайти щось конкретне. Страх. Гострий. Різкий. Наче лезо. Вона вчепилась у нього. І раптом інше почало відступати. Не зникло — але стало фоном.

— Добре, — тихо сказав Кассіан помітивши що обличчя дівчини трохи розслабилось. — Тепер дивись глибше.

— Я не…

— Не слухай поверхню. — його голос став нижчим. — Страх — це оболонка. Знайди, що під ним.

Еліра стиснула кулаки. Вона трималась за це відчуття, ніби за нитку в темряві. І раптом… Це був не просто страх. Це було очікування. Щось мало статись. Не зараз, але зовсім скоро. Вона різко вдихнула.

— Він боїться… не того, що є, а того, що буде.

Це було не просто відчуття. Не просто страх. Це було… розуміння. Ніби емоція мала напрямок. Причину. Еліра різко відкрила очі, сама не до кінця розуміючи, що саме щойно сталося. Кассіан дивився на неї довше, ніж раніше. Уважніше.

— Ти вже не слухаєш шум, — сказав він тихіше. — Ти починаєш чути зміст.

Еліра насупилась.

— Це… не повинно так працювати.

— Повинно. Просто раніше ти не доходила до цього.

Вона мовчала кілька секунд. І раптом зрозуміла, що стало гірше. Раніше це був просто шум. Тепер це мало сенс. І від тепер було складніше відвернутись. Складніше зробити вигляд що нічого немає.

— Це нормально, — спокійно відповів він. — Поки ти не намагаєшся подавити.

Чоловік зробив ще крок ближче.

— Далі — складніше. Втримай зв’язок.

Вона насупилась.

— Я вже…

— Ні. Ти торкаєшся і відпускаєш. Це рефлекс.— пауза. — Залишся.

Еліра завмерла, обдумуючи почуті слова.

— Відчуй. І не відступай.

Гул повернувся сильніше. Вона трималась. Трималась за цей страх. За чужу емоцію. І не відпускала. Секунда. Друга. Третя. І щось зрушило. Раптово страх розкрився ширше. Не один. Багато. Голоси. Крики. Чиїсь спогади — чужі, різкі, як уламки скла. Еліра здригнулась.

— Я… я бачу…

— Не заходь далі, — різко сказав Кассіан.

Запізно. На мить дівчина перестала розуміти, де вона. Камінь під руками зник. Залишилась лише темрява і чужий страх, який уже не здавався таким чужим. Вона різко вдихнула — і не відчула повітря. Паніка. Справжня. Цього разу її.

— Досить.

Щось різко смикнуло дівчину назад. Світ повернувся. Камінь. Холод. Її власне дихання. Вона відступила, ледве тримаючись на ногах.

— Ти зайшла занадто далеко як для першого разу, — спокійно сказав Кассіан.