РОЗДІЛ 3 

РОЗДІЛ 3 

ТОЙ, КОГО НЕ ШУКАЮТЬ 

Частина I — Страх без форми 

Дорога з Астеліона до селища Рудвік тягнулась між пагорбами, ніби навмисне уникаючи прямих шляхів. Еліра йшла поруч із Теоном, тримаючи плащ зібраним на грудях.

— Ти впевнена, що нам це потрібно? — спитав він, не дивлячись на неї. — У столиці є постачальники.

— Є, — коротко відповіла вона. — І продають лише те, що дозволено продавати.

Він кинув на неї швидкий погляд.

— А ти шукаєш щось інше?

— Я шукаю якісний матеріал, і за нормальну ціну.

Вітер різко вдарив збоку, розвіявши кілька пасм темного волосся, що вибилися з зачіски. Еліра машинально заправила їх назад, не сповільнюючи кроку.

— І для цього ми йдемо в шахтарське селище?

— Не просто в селище, — сказала дівчина. — До конкретної людини. Його звати Марек. Він працює з металом та іноді привозить мені матеріали в Астеліон.

— І ти йому довіряєш?

— Настільки, наскільки це взагалі можливо. Він не задає зайвих питань. І не продає погане залізо.

— Уже щось, — сухо відгукнувся Теон.

Еліра на мить перевела погляд уперед, де між пагорбами вже проглядалися перші будівлі. Дівчина помітила що Теон йде дещо ближче до неї ніж це необхідно, їх руки майже торкались одна одної, але їй чомусь не хотілось нічого змінювати. 

— Я не була тут раніше… але він казав, що його легко знайти.

— “Легко” — це як?

— У Рудвіку всі знають, хто тримає хороше залізо.

Теон тихо хмикнув, але більше нічого не сказав. Рудвік зустрів їх шумом. Не гучним — але справжнім. Біля воза з металом двоє чоловіків сперечались, не знижуючи голосу. Десь поруч пролунали сміх і лайка. У кузні неподалік молот бив по металу рівно й глухо, без жодної спроби приглушити звук. Ніхто не обривав розмови, коли вони проходили повз, і це відчувалось майже неприродно після Астеліона. Еліра трохи сповільнила крок, ковзнувши поглядом по вулиці.

— Тут… дивно, — тихо сказала вона.

— Що саме?

— У столиці люди замовкають, навіть коли ти просто дивишся на них трохи довше.

Теон не відповів. Його погляд ковзнув по будівлях, по людях, що рухались без особливої обережності, по відкритих дверях, звідки виривався шум роботи.

— Тут… ніби можна дихати, — додала тихіше.

— Краще не звикай.

Вони зупинились біля перехрестя. Еліра озирнулась, трохи невпевнено, намагаючись зіставити слова Марека з тим, що бачила перед собою.

— Нам треба знайти Марека. Він має бути десь біля копалень або кузень.

Поруч чоловік саме злазив із воза, обтрушуючи руки від пилу. Вона зробила крок до нього.

— Вибачте, ви не підкажете, де знайти Марека? Того, що працює з металом.

Чоловік уважно глянув на неї, потім перевів погляд на Теона і на мить затримався, ніби зважуючи, чи варто відповідати.

— Марека? — перепитав він.

— Так.

Місцевий кивнув у бік вузької вулиці.

— Крайня кузня, ближче до шахт. Не пропустите — там завжди шумно.

— Дякую.

Вони рушили у вказаному напрямку.

— “Легко знайти”, — тихо повторив Теон.

Еліра ледь помітно всміхнулась.

— Я ж казала.

Кузня знайшлась швидше, ніж вони очікували. Шум металу було чути ще здалеку — рівний, впевнений, без поспіху. Удар. Ще один. І ще. Всередині було жарко, повітря важке, наповнене запахом гарячого заліза і пилу.

Чоловік біля ковадла не одразу звернув на них увагу. Його рухи були чіткими, відточеними, ніби він повторював їх тисячі разів.

— Марек, — покликала Еліра.

Молот зупинився. Коваль підняв голову і кілька секунд просто дивився на неї, ніби звіряючи спогад із реальністю.

— Я вже думав, ти забула дорогу сюди, — хмикнув він.

— Я й не знала її, — спокійно відповіла дівчина.

Чоловік відклав молот, витер руки об тканину і підійшов ближче. Його погляд швидко пробігся по ній і зупинився, після чого на мить він перевів його на Теона.

— І що привело тебе в Рудвік? Не скажеш же, що просто скучила.

— Матеріали. Як завжди.