РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 2

ТА, ЩО НЕ ТОРКАЄТЬСЯ 

Частина I — Крамниця, де ніхто не затримується

Дзвін над дверима дзенькнув тихо, ніби сам не був впевнений, що варто привертати увагу.

Еліра навіть не підвела очей одразу. Вона сиділа за старим дерев’яним столом, повільно проводячи каменем уздовж леза короткого меча. Рухи були рівні, майже медитативні. Метал відповідав тихим шурхотом. Ще один клієнт. Або просто той, хто зайшов подивитися й піти.

Тоді вона підняла погляд. Світло з вузького вікна ковзнуло по її обличчю, підкреслюючи чіткі риси і трохи втомлені очі. Темне каштанове волосся було зібране туго але недбало — кілька пасом вибились і спадали на щоку, та вона навіть не намагалась їх прибрати.

— Якщо прийшов просто зігрітися — двері позаду, — сказала вона спокійно, не відриваючись від роботи. — Якщо щось шукаєш — скажи одразу.

Чоловік фиркнув.

— Шукав зброю. Але, здається, помилився дверима.

Він був із тих, хто звик говорити голосніше, ніж потрібно. Широкі плечі, грубі риси. На поясі дешевий, але доглянутий меч. Не новачок. І не той, хто любить мовчати.

Його погляд ковзнув по крамниці — вузьке приміщення, полички, де лежали ножі, кілька луків, пара списів у кутку та полиця з мечами. Все акуратно, але без блиску великих майстерень.

— І це все? — він зневажливо хмикнув. — Тут навіть запаху кузні немає. Як ти взагалі щось продаєш?

Еліра поклала меч на стіл. Повільно. Без різких рухів.

— Люди приходять не за запахом, — відповіла майстриня. — А за тим, що ріже.

Гість криво усміхнувся. 

— Люди йдуть до професіоналів. А не до… — він зробив паузу, оглядаючи її з голови до ніг, — …дівчинки з крамничкою розміром із комору.

Тиша в приміщенні стала трохи щільнішою. Еліра підвелась. Не різко. Не агресивно. Але в її русі було щось таке, що змусило чоловіка на мить змовкнути.Вона була не високою, але рухалась так впевнено, що це швидко переставало мати значення. Тонкі, але натреновані руки видавали звичку працювати зі зброєю.

Дівчина обійшла стіл і підійшла до стіни, де висів один із мечів. Зняла його. Лезо спалахнуло холодним відблиском у приглушеному світлі.

— Бачиш цей? — спокійно спитала вона, простягаючи його руків’ям уперед.

Чоловік скептично взяв.

— Виглядає… нормально.

— Замахнись.

— Що?

— Замахнись, — роздратовано повторила. — Чи  боїшся зламати “іграшку”?

Він пирхнув і зробив різкий рух, розрізаючи повітря. Лезо пройшло настільки чисто, що навіть звук запізнився. Чоловік трохи нахмурився.

— Баланс… непоганий.

— Ще раз, — сказала Еліра.

Цього разу взмах був сильніший, але занадто близько до плеча дівчини. І в ту мить вона зробила швидкий крок вперед, щоб уникнути леза, адже як ніхто знала наскільки гострим воно було. Її рука торкнулася зап’ястя гостя — лише на секунду.

І світ навколо ніби здригнувся. Не для нього. Для неї.

Короткий спалах — різкий, чужий. Злість. Роздратування. Щось темніше, глибше… і дуже знайоме. Еліра різко відсмикнула руку. Занадто різко, як для простого випадкового доторку.

— Обережніше, — сказала вона, вже холодніше. — Ти тримаєш не палицю.

Чоловік не помітив нічого дивного. Лише знизав плечима.

— Ну, добре. Не найгірше. Але це нічого не змінює. Нормальні люди сюди не підуть.

Еліра схрестила руки.

— Тоді чому ти тут?

Він відкрив рот… і на секунду замовк.

— Я…

— Заблукав? — вона ледь нахилила голову. — Чи, може, не вистачило грошей на “велику крамницю професіоналів”?

Його обличчя потемніло. Такі громили не люблять, коли хтось зачепає їх жалюгідну гідність. В принципі як і будь-який чоловік. 

— Слухай, дівчинко…

Лезо вже було в її руці. Він навіть не побачив, коли вона його забрала. Тепер вістря зупинилося в кількох сантиметрах від його горла. Рука Еліри була абсолютно нерухомою. Очі — спокійні. Надто спокійні.

— Тут, — тихо сказала вона, — не підвищують голос.

Пауза.

— І не вказують мені, хто я.

Чоловік завмер. Потім повільно підняв руки.

— Добре. Добре… — пробурмотів він. — Я зрозумів.

Вона ще секунду дивилась на нього, наче зважувала щось. Потім опустила меч.