Пролог

ПРОЛОГ

Площа була тиха. Занадто тиха.

Навіть вітер не наважувався проходити крізь неї,  лише зрідка ворушив клапті одягу на нерухомих тілах, ніби перевіряючи, чи хтось ще дихає. Ніхто не дихав.

Тіла лежали всюди. Розкидані, зламані, неприродно вивернуті. Деякі ще дивилися в небо порожніми очима, які вже нічого не бачили.

Ніхто не кричав. Ніхто не благав. Все вже закінчилось.

Він стояв посеред цього і не рухався. Наче якщо він зробить крок — усе стане реальним.

Повільно, ніби тіло більше не слухалось, опустився на коліна. Кров під ним була ще теплою. Вона просочилася крізь одяг, прилипла до шкіри. Пальці вперлися в землю і стиснули її так сильно, що нігті заскреготіли по камінню.

Він змусив себе дивитись. На кожне тіло. На кожне обличчя.

Дихання збивалося. Груди стискало так, ніби повітря більше не існувало.

— Чому?..

Слово зірвалося майже беззвучно.

Він заплющив очі, і одразу побачив їх. Не тіла. Обличчя. Живі.

Сміх. Розмови. Тихі голоси вечорами. Усе це ще було тут. Ще мить тому.

А тепер — нічого. 

Його пальці стиснулися сильніше. Кров просочилася між ними.

— Хіба це справедливо?..

Тремтячий шепіт розчинився в порожнечі.

Тиша відповіла тим самим.

Він повільно вдихнув, і цього разу голос уже не тремтів.

— Хіба це і є ваша клята справедливість?!

Це був крик сповнений люті та шаленого болю. Але ніхто не відповів. Ніхто ніколи не відповідає.

Губи здригнулися в посмішці. Неправильній. Порожній. 

— Для кого це справедливо?..

Він підвів голову, дивлячись вгору, ніби там хтось мав почути.

— Для них?.. Чи для тих, хто це зробив?..

Короткий види, після якого сміх прозвучав глухо і чужо.

— Ні… це не справедливість.

Голова повільно похитнулася. Він знову опустив очі вниз. 

Сльози зникли.

— Це просто вибір.

Пауза затягнулась, важка, як саме повітря навколо.

— Чийсь вибір… за який заплатили вони.

Пальці розтиснулись. Кров з них по краплі стікала на землю.

— То чому я маю жити за цими правилами?..

Юнак повільно піднявся. Ноги ледь тримали, але він цього навіть не помітив.

— Чому я маю приймати справедливість, у якій для них не знайшлося місця?

Вітер нарешті зашумів. Ледь відчутно. 

Тіні на площі здригнулися. Він завмер на мить, ніби прислухаючись до чогось, що не мало звуку. Його голос став зовсім тихим, але твердим як сталь.

— Якщо це і є ваш світ…

Погляд змінився. Повністю.

— …тоді я створю свій.

На секунду, навколо стало темно, ніби сама суть світу вимкнулась перед тим, як запуститись знову.  

— Свою справедливість.

Він зробив крок. І ще один.

— Навіть якщо її доведеться виривати з вас… разом із плоттю.

Кров під ногами тихо чавкнула.Площа знову завмерла.

Але тепер це вже була не тиша після смерті. 

Це була тиша перед чимось іншим.