2

Ніч була тихою, коли Любомир і Катерина приїхали до будинку її батьків — Мирослава й Антоніни. Свіже повітря села обдавало обличчя, і навіть стомлені після конфлікту з батьком Любомира вони відчули полегшення.

— Ми вдома, Катю, — сказав Любомир тихо, стискаючи її руку.
— Так, — відповіла дівчина, відчуваючи тепло серця.

Батьки Каті вже чекали їх на ганку. Мирослав посміхався, а Антоніна швидко обійняла доньку.

— Моя люба! — вигукнула вона. — Як же ми за тебе хвилювалися!

Любомир похитав головою:
— Дякую вам, що приймаєте мене. Я знаю, що зробив крок, який для моєї родини неприйнятний…

— Тут ти наш, синку, — м’яко перебив його Мирослав. — Головне, що ти щасливий.

Вони зайшли всередину, і Мирослав показав Любомирові стіни кухні й комори. Антоніна навчала його, як доглядати за курми, як правильно підгодовувати телят і які настої трав давати хворим тваринам. Любомир спочатку плутався, забував інструкції, падав і засмучувався. Катя підбадьорювала його:

— Не переймайся. Усе приходить з практикою. Ми навчимося разом.

Коли настала година обіду, вони всі сіли за великий дерев’яний стіл. Антоніна накрила на нього свіжими овочами та хлібом із власної печі.

— Це твій перший обід у нашій родині, Любомире, — усміхнулася вона. — Їж, не соромся.

Любомир з вдячністю кивнув і згадав рідну їдальню, де на нього накреслили руну вигнання. Тут усе було інакше: тепло, прийняття, спокій.

Після обіду вони вийшли на подвір’я. Сонце сідало, відкидаючи довгі тіні на землю. Любомир поглянув на Катю:

— Я знаю, що ціною мого щастя стало відторгнення від родини. Але зараз… зараз я розумію, що зробив правильний вибір.

Катя стиснула його руку:
— Ми разом, Любомире. Це важливіше за будь-які домовленості.

Вечір промайнув у сміху та розмовах. Лілія, подруга Каті, прийшла на короткий візит із кошиком свіжих фруктів. Вони всі разом готували вечерю, сміялися, пробували нові страви та обговорювали плани на майбутнє.

Перед сном Любомир і Катя сиділи на ганку, вдивляючись у зоряне небо.

— Колись я боявся зробити вибір, — зізнався він тихо. — Тепер я зрозумів: важливо слухати серце.

— І воно тебе не обмануло, — усміхнулася Катя. — Ми разом і це наше щастя.

Надворі тихо шелестіли листя, і Любомир відчув, що попереду — нове життя, повне тепла, праці і взаємної любові. Життя, яке він обрав сам.