Розділ 5

Двері грімкотять наче гнівний удар кулаком об стіл — підсилення вердикту, озвученого немилосердним суддею. Cонце заповнює і прогріває кабінет, навіює етноскрибі, що вона втрапила до розжареної пічки. Дівчина стягує лице і послаблює комір на сукні, але дихання не полегшується, клеркиню душить напруга у тілі. Вона замикає двері і роздягається, потім гепається у крісло. Цього разу спинка меблів тріщить надто натужно, а етноскриба падає на підлогу і боляче гепається потилицею об стіну. 

Ірен шукає підтримки у картині, проте осудливий вираз Юстиніана видається їй заважкою ношею. Клеркиня загнано оглядається, і ховається від автократа у кутку кімнати, на підлозі за сосновим столом. Допитливий Феб теж не спромігся просунути сюди загребущі пальці, тож білявка перетягує гори паперів у тінь і розкладає. Етноскриба облизує пересохлі губи і роздивляється довідки та рапорти напруженим поглядом, наче тривожна орлиця вивчає околиці біля гнізда, повного голодних пташенят. Білявка лише зрідка висовує голову зі сховку і виглядає у вікно. 

Байдужа тінь храмової стріхи невпинно рухається і посилює тиск у молодому тілі. Страх болюче коле усі знані дівчиною органи, вона приймає рішення щосили уникати погляду на годинник. Темно-зелені озерця оминають добру половину краєвиду і фокусуються на пурпуровій змії, чиє струнке тіло багаторазово звивається і розгалужується, протікаючи гідрою по величним схилам міста трьох пагорбів. Прямокутні луски штучного гада щомиті витримують напад тисяч ніг, безлічі копит і коліс, до котрих приладнані найрізноманітніші тулуби і корпуси, пристрої і голови, а також незчисленні кінцівки і придатки. На щастя, блискучий купол екіпажу проедра поки ще не притягує поглядів рухом серед цього розмаїття барв і форм. 

Білявка витягає чистий аркуш, кладе на непотрібне зараз цивільне право Юстиніана і ділить навпіл розчерком пера. Ліву частину підписує "Меланхлени", а праву "Неври". З цієї миті море паперів переходить до рук Ірен, піддається оцінці і розливається у дві водойми поруч, цей рух дівчина й конспектує на листі. Невдовзі сприйняття рідких фактів і плавких аргументів ускладняється, і купок стає шість, співмірно з графами і вимірами писемного простору, до того дуального. Листи прямують до рук, вивчаються поглядом і розкладаються з відчаєм, потім перетікають до однієї з восьми калюж. Коли категорій оцінювання стає десять, Ірен хапається за волосся і щосили тягне, рве. Етноскриба кричить, відкидає світле пасмо і розкидає старанно викладені папери. Тепер вона не згинається під осудливим поглядом автократа, натомість щулиться і гарчить:

- То чого ти від мене хочеш? Обидва народи настраждалися! Вони просто хочуть вижити, прагнуть кращого життя. Які кількасот тисяч чоловік, жінок і дітей мають загинути? Чиї життя та знання варті порятунку? 

По вустам Юстиніана скаче сонячний зайчик і вираз його обличчя здається м'якішим. Ірен опускає плечі і додає вже тихіше.

- Чим більше я про них дізнаюся, тим складніше вирішити. Як інші це роблять?

Цього разу портрет не відповідає навіть символічно. Етноскриба звалює наробки у безладне море символів, і наново зрошує джерело фактів. Бурмотить під носа:

- Відомо, як. Їм байдуже. 

Ірен відтворює розлиття раз за разом. Ніби нічого не міняється, лише стріла тіні на площі повільно летить до часу невизначеного, проте однозначно рокового. Рух часу живить ще й мерзенне відчуття у животі, рясно укрите пліснявою безпомічності. Щось подібне, хоча й набагато слабше, бюрократка відчула зранку, коли не упізнала подругу. 

Пліснявий ком стрімко зростає у шлунку. Гидке кубло перехоплює подих і настирливо проситься назовні, врешті примушує білявку підхопитися і розчинити вікно. Вона завмирає, на мить навіть забуває про нудоту, бо помічає екіпаж проедра. А ще постать старшого чиновника на півшляху до корпусу. Неподалік за начальником плететься Скеві. Подруга помічає силует Ірен у вікні, і закидає голову на знак питання. Етноскриба безладно маше руками. 

 Синхроністка перехоплює шкіряний тубус і виграє трохи часу для подруги: наздоганяє проедра і хижо кружляє, розповідає щось, активно жестикулює і трясе совиною мордою. Нудота й безпомічність Ірен пульсують сильніше, остаточно віднімають можливість дихати глибоко. Дівчина відсахується і витирає вологу з обличчя. Рукавички, лице та інші шматки робочого костюму прямують на встановлені регламентом місця, старанно і швидко приводяться до ладу. Вона розчиняє кабінет, потім підскакує до майже завершеного аркуша — постанови про показову страту. 

Кінчик пера занурюється у флакончик чорнил, вістря зависає над папірцем і дрижить. Гулкі удари підборів лунають на поверсі. Етноскриба відкладає перо і зиркає на портрет.

- Сподіваюся ти задоволений! 

Ірен хапається за піфос для відходів, тужиться і нахиляє величезну посудину, але на півшляху згадує про вимоги проедра до чистоти і відступає. Натомість вона пірнає у суміш свого й чужого сміття, і навіжено у ній риється. Верхні шари бруду відкидаються легко, а от спроби занурення до глибинних помиїв відбиваються шаленим болем у кінцівках. Холодний жах і палючий протест захоплюють та сковують змучене тіло, у думки вторгаються картини скорих страждань від порізів і подальших катувань. Ірен проклинає світ. Лунає храмовий дзвін.

Дівчина шукає підтримки у Юстиніана, зажмурює очі і напружується. Вона долає супротив скутих жахом членів і занурюється у ріжуче місиво. Пальці Ірен загоряються гострим болем, а руки силкуються відсахнутися, але дівчина жене усі думки і відчуття, шукає твердий дотик електруму. Етноскриба натикається на бажаний холод металу, витягає копійку закривавленими руками і здіймає над головою. Монета вислизає, але дівчина перехоплює знахідку і переглядається з портретом. Дві пари ніг топчуть ковдри біля двері. Ірен проклинає себе.