Розділ 2

З-за вікна гучно ллється храмовий дзвін. У дверях розмірено лунає ввічливий гуркіт. Кожен попередній стукіт супроводжувався стосом зазначених етноскрибою книжок і реєстрів, що мовчазні слуги несли в руках і везли на візках з підвальних архівів. Тож цього разу заклопотана бюрократка не здіймає голови, і голосно відповідає:

- Заходьте! Скидайте хоч кудись. 

Скрипучі двері на диво безшумно розчиняються і впускають фігуру на високих підборах. Прибулець стрімко ступає у приміщення, але завмирає майже на порозі, адже натикається на етноскрибу — та обклалася паперами і сидить на підлозі посеред кімнати. Маска дівчини трохи з'їхала набік, а очі невпинно бігають і вивчають бурхливі потоки знаків, що течуть крізь трохи вимазані чорнилами пальці. Гість важко шаркає чоботом до купи сміття на підлозі, і гидливо зауважує:

- Оце безлад. Дивно, про Ваше прибуття повідомили дві хори тому. 

Ірен здіймає погляд і розпізнає у співрозмовнику чиновника єпархії. Судячи з матеріалу лиця і шикарного крою темно-червоної сукні, прибулець значно переважає бронзову етноскрибу рангом. Прошиті золотою ниткою наплічники та інкрустована малахітовими камеями срібна маска сови видаються дівчині знайомими, і викликають легкий свербіж в черепі. Клеркиня звертається до архівів пам'яті, але скоро натикається на численні свідчення своєї неспроможності запам'ятовувати нудні геральдичні списки. Відчуття безпомічності огортає бюрократку холодним дотиком, і миттєво відбиває бажання навіть намагатися згадати. Натомість вона заклякає, потім незграбно підводиться і випадково руйнує кілька старанно зведених веж з символів. 

- Ой, вибачте! Я вже розкладалася, проте відволіклася. 

- Бачу ти зовсім не змінилася. 

Прийдешня знімає маску і виставляє напоказ миловидну посмішку, гармонійно вписану у бліде дівоче обличчя. Ірен кидається до гостя, щосили стискає у обіймах і трохи здіймає над долівкою.

- Скеві! От нащо так лякати? Та й відколи ти стала таким довжелезним опудалом? Навіть не впізнала одразу!

З полону совиної морди звільняються все нові чорні кучері. Скеві підступає на крок, задирає поділ сукні та демонструє височенну платформу на підошві чобіт. 

- Йой, та це жах! Синхроністи часто взаємодіють з громадянами, тож маємо виглядати і звучати як один. Все було добре, поки до нас не перевели дуже високе лице. 

Дівчини відкидають маски і знову обіймаються. Скеві недовго глядить на подругу, і повертається до звалених посеред кімнати торб. Вона цокає язиком, потім підбирає розпатраний мішок і наказово повідомляє:

- Зараз допоможу тобі швиденько розкластися! Потім покажу нову кімнатку, закинеш особисте. Не можна дратувати голову, особливо у перший же день. Поспіши, екіпаж проедра повертається з магістрату в кінці дев'ятої хори!

Скеві підіймає кілька паперів, вчитується і намагається скомпонувати у документ. До неї підскакує подруга і забирає речі з рук, гарчить:

- Стій! Не чіпай, спочатку я маю дещо закінчити. 

Синхроністка підкоряється і відходить до вікна. 

- Добре. Час ще є, але ти все одно поспіши. 

Скеві хмуриться і роздивляється гострі дзьоби на своїх чоботях. Вона неголосно додає:

- Проедра краще не сердити. На минулому тижні дивилася як з Марка заживо здирають шкіру, через неправильно оформлений наказ.

Ірен кривиться і ненадовго відривається від паперів. Вона мовчки дивиться на подругу, потім всміхається і каже:

- Сподіваюся ти будеш більш милосердною, коли станеш проедром. Легко уявити тебе на самохідному золотому возі. 

Дівчина гучно втягує повітря носом, схрещує руки і відвертається. Невдовзі вона ділиться:

- Схоже все ж не стану. 

- Вирішила таки не подаватися до вищої касти? 

Синхроністка напружує щелепу і довго щулиться на подругу, але та занадто глибоко занурилася у папери. Скеві переводить погляд на портрет і завмирає, потім смикається і весело відповідає:

- Та, не готова шматувати тіло. І нащо ми такі складні? Була б мужиком, легко стала би євнухом — один рух, от і справа з кінцем. Як тобі кабінетик, до слова?

Білявка відкидає пасмо з очей і уважно обводить поглядом кімнату, ніби бачить уперше. Потім вона широко усміхається і виголошує вирок:

- Просторий і яскравий. Дуже подобається! 

Скеві сунеться прямісінько під сонце і жмуриться. Дівчина замріяно тягне слова, майже мурчить:

- Мені теж. Раніше я частенько утікала сюди, постояти під сонцем. 

Ірен відривається від читання і трохи засліплено глядить на подругу.

- Що сталося з моїм попередником? Чула він пішов. На іншу посаду, чи на пенсію? 

Синхроністка штовхає срібну маску на край кедрового столу і завалюється у скрипуче крісло. Вона обережно балансує у ненадійних обіймах меблів і відкидається на спинку. В першу чергу дівчина знімає червоні рукавички, потім з ще більшим скрипом стягує важезні чоботи і закидає ноги біля совиної морди. 

- Повісився. 

Етноскриба байдуже знизує плечами і вертається до паперів. Відповідь її лунає тихо і з затримками:

- Ааа, зрозуміла. Самогубство було би моїм четвертим припущенням. 

Синхроністка відкидає крісло на двох ніжках, воно пручається і скрипить. Ірен ледве розбирає слова подруги, крізь звуки цієї боротьби:

- Бачу статистику ти не розлюбила, це добре. Минулий власник кабінету теж її полюбляв. Також вихованець орфанотрофа, до речі. 

Дівчата переглядаються. Скеві продовжує:

- Сумно, що сироти так часто вкорочують собі вік. Навіть у нашій великій родині, як бачиш.