Розділ 2

У дверях лунає розмірений і ввічливий стук, ідентичний попереднім ритуальним сигналам. Кожен вчинений кістяшками пальців гуркіт супроводжувався стосом зазначених етноскрибою реєстрів і документів, які несли в руках та везли на візках із підвальних архівів мовчазні слуги. Занурена в думки бюрократка не здіймає голови та голосно відповідає:

- Заходьте. Ставте хоч кудись.

Висока фігура дивовижно безшумно розчиняє до того скрипучі двері та гулко стукає підборами. Прибулець вноситься у приміщення стрімко, але майже на порозі завмирає, адже застає етноскрибу сидячою на підлозі посеред кімнати. Маска Ірен трохи з’їхала вбік, а сама вона підло оточена стопками книжок і розсипами записів. Очі дівчини невпинно бігають та уважно вивчають бурхливі потоки різноманітних символів і малюнків, які тонкими струмками мчаться крізь трохи вимазані чорнилами пальці.

- Ну й безлад. Дивно, нам давно повідомили про ваше прибуття.

Ірен врешті здіймає погляд на співрозмовника та упізнає в ньому чиновника епархії. Судячи з матеріалу лиця та шикарного крою темно-червоної сукні, рангом значно старшого за бронзову етноскрибу. Прошиті золотою ниткою наплічники і прикрашена ізумрудами срібна маска сови підштовхують клеркиню до кількох можливих здогадок. Риття в пам’яті легко проганяє згадка про власну неспроможність запам’ятати нудні геральдичні списки — дівчину огортає холодним дотиком безпомічності, з тим миттєво відпадає бажання навіть намагатися вгадати. Натомість вона налякано підхоплюється і випадково руйнує кілька любовно збудованих веж із символів.

- Ой. Я почала розкладатися, але відволіклася.

- Бачу, ти зовсім не змінилася.

Прийдешня легким помахом червоної руки знімає маску та виставляє напоказ миловидну усмішку, гармонійно вписану в бліде дівоче обличчя. Ірен кидається до гостя, щосили стискає в обіймах і трохи здіймає над долівкою.

- Вула! Нащо так лякаєш? Та й відколи це ти таке довжелезне опудало? Навіть не впізнала одразу!

З-під полону срібної оболонки звільняються все нові чорні завитки зачіски та тонкі лінії обличчя дівчини. Вона трохи відходить, задирає поділ сукні та демонструє височенну платформу на підошві чобіт.

- Ой, та це жах. Синхроністам доводиться часто взаємодіяти з візитерами, тож ми намагаємося всі виглядати та звучати як один. Нещодавно до нас перевели дуже високе лице...

Обидві дівчини повністю скидають лиця та знову обіймаються. Вула окидає оком звалені посеред кімнати торби та відставляє у вільний кут ті, що помилково видаються їй призначеними для предметів особистого користування.

- Давай я швиденько допоможу тобі розкластися. Потім побіжимо до нової кімнати, аби залишити особисті речі. Не варто дратувати проедра в перший день. Поспішай, його екіпаж зазвичай вертається із магістрата дуже скоро.

Вона схиляється до паперових розсипів на підлозі, вчитується і намагається якось сортувати їх. Раптово до неї поривається подруга та зупиняє.

- Стій! Не чіпай, я маю спочатку закінчити дещо.

Синхроністка відкладає документи і підходить до вікна. Її співрозмовниця вертається до швидкого та уважного розглядання численних заміток, як чує:

- Добре. Їх поки не видно, але ти все одно поспішай.

Вула трохи вичікує і додає:

- Ех, а могла би я їздити на самоходному золотому возі. Шкода, не стати мені наступним проедром.

- Ти все-таки вирішила не подаватися до найвищої ланки?

Та скрушно киває.

- Угу, не готова так жорстоко вчинити з власним тілом. Чоловікам щастить — ставати євнухом значно простіше. Як тобі кабінетик, до слова?

Новенька ще раз оглядає кімнату та щиро озвучує вирок:

- Просторий і яскравий. Дуже подобається!

Вула мрійливо тягне слова і майже мурчить:

- Мені теж. Раніше я частенько сюди приходила — постояти під сонцем.

Ірен ненадовго відривається від читання і кидає на подругу трохи засліплений погляд.

- Що сталося з моїм попередником? Я чула, ніби він пішов. Перевели чи на пенсію?

Дівчина кидає срібне лице на стіл і всідається в масивне плетене крісло поруч. Вона знімає червоні рукавички, й лише потім зі скрипом стягує важкі чоботи та кладе ноги біля шолома.

- Повісився.

Етноскриба байдуже вертається до паперів. Відповідає вона тихо і з затримкою:

- Аааа... Самогубство було моєю четвертою здогадкою.

Синхроністка відкидається на двох ніжках крісла і задивляється у вираз лиця настінного портрету. Голос її звучить низько, і ллється навіть повільніше, ніж раніше:

- Бачу, статистику ти не розлюбила. Минулий власник цього кабінету також її полюбляв. До речі, його теж вигодували харчі державних орфанотрофів. Шкода, що сироти дуже швидко вкорочують собі вік, навіть у строго ієрархічних лавах нашої родини. То чим це ти займаєшся?

Ірен випалює відповідь майже миттєво, ледь не кричить:

- Дай мені кілька хвилин! Потім все тобі докладно поясню.

Ніжки плетеного крісла приземляються з дзвінким грюкотом, подібним до обурення чорнявої дівчини. Її кулак гатить поверхню бідолашного стола рівно поміж нахабно розкинутими ногами.

- Добре! Ти як завжди, Ірен.

Вона проводжає колегу поглядом, вичікує хвилинку і кричить вже сама:

- Хоча б приблизно підкажи, у якому напрямі носишся!

Етноскриба відкидає біляві локони з носика, потім жбурляє у сторону подруги швидкий погляд і кілька паперових зв’язок.

- Переглядаю матеріали та довідки стосовно кордону з південним Оюмом.

Вула швидко вивчає прибулі повітрям букви та майстерно обкладається стосами вмістилищ знань. Потім вираз молодої клеркині спотворюється численними проявами напруженої внутрішньої боротьби, а тіло — зовнішньої. На її зчервонілому обличчі та руках швидко проступають правдиві символи героїчності спроб запхати тендітні ніжки назад у важкі й вузькі формальні чоботі.

- Ясненько.

Їй нарешті вдається бажане. Дівчина підводиться та повільно рушає назад до вікна. Судячи з обличчя переможниці, тріумф той важко назвати радісним.