Розділ 1

“Отак живу: як мавпа серед мавп.

Чолом прогрішним із тавром зажури

все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі — лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.”
Василь Стус

ЦІНА ВИБОРУ

- Як минув Ваш шлях?

Золоті вставки з маски проедра агресивно випирають випуклістю та жахають величчю, ледве схованою за мастерно вирізаними символами. Відображення бронзового лиця Ірен на цій розтягнутій жовтуватій поверхні здається збоченим та покрученим, ніби козяча морда. На щастя, важка кістка її службового шолома зображає лють не менш справно, ніж товсте лиття у вигляді товстого черепа первісної людини хоронить під собою бунтарські кривляння дівчини. За парою співрозмовників тихенько та скромно чимчикують прислужники. Вони ще не заслужили місця у якійсь бюрократичній касті та обов’язок прилюдно з’являтися масці, яку клерки називають лицем. Тільки напруга та блідість на пиках завантажених речами етноскриби слуг видають ступінь жаху, який прислужники відчувають через близьку присутність верховного чиновника місцевої єпархії.

- Непогано.

Впізнаваний атрибут майже необмеженої влади та багатства цієї інституції — пишні бархатні ковдри нескромно стеляться підлогою та жадібно поглинають усі звуки. Навала утворених їхніми стиками і завертами силуетів уподібнює ходу широкими коридорами Візантійської бюрократії до мрійливих мандрів завертами передсвітанкового сну. Тонкі прорізи нечастих вікон будівлі скоріше нагадують бійниці фортеці, але вульгарні скупчення перевантажених дорогоцінними прикрасами канделябрів та світильників компенсують це сповна, і заливають коридори значно щедріше, ніж нове сонце могло б у найкращі зі своїх днів. Певно, навіть за повної відсутності стін.

Як часто й буває серед високопоставлених клерків, тихий голос очільника підкореної напряму канцелярії Юстиніана установи унеможливлює спроби визначити стать, вік чи настрій власника.

- Дивно. Ми чули, ніби річкові шляхи нині неспокійні.

Неспішна процесія неочікувано зупиняється біля масивних дверей із темно-коричневого дуба, з розписаними тонкою платиновою в’яззю ободками. Ірен переводить погляд зі співрозмовника на носіїв, але ті нічим їй не допомагають, та й поведінкою нагадують скоріше рухомі меблі, ніж істот із душею, плоттю та кров’ю. Невдовзі вона відповідає трохи тремтячим голосом:

- Мабуть, мені пощастило.

- Ви вже відпечатались у журналі ознайомлення із посадовими обов’язками?

Дівчина кілька разів ледве помітно киває. Спотворені рухом голови та гнані всюдисущим світлом тонкі тіні повзають і скачуть по обличчях слуг, тим сповіщають етноскрибі відтінки їхнього осуду й зневаги.

- Так.

- Добре. Срібна синхроністка казала про Вас багато гарного. У нас відсутні сумніви, що Ви легко впораєтеся із новими обов’язками.

Ірен здригається і різко киває.

- Дякую. Приємно чути!

Шурхання довгого подолу сукні заздалегідь сповіщає етноскрибу про наближення ще однієї особи, та надає їй можливість зібратись і усміхнено обернутись до прийдешнього. Це ще один безликий прислужник, довгий і сірий. З тих, чиї дуже далекі пращури також були людьми. У кострубатій кінцівці прибульця загрозливо блищить всіяний химерними символами та закарлючками протяжний металевий штир. Шипаста штуковина прямує до тонких й прикрашених оксамитовими рукавичками пальців проедра, а звідти — до замку у дубових дверях, де магічним для ока чином розчиняє їх.

- Це все, ти вільний. А Ви проходьте.

Перше звертання спрямоване ключнику, друге — до Ірен. Проедр простягає й вручає підлеглій загрозливу залізку значно швидше, ніж можливо виразити протест.

- Це Ваш кабінет. Заберіть ключ.

Дівчина вклоняється, не розгинаючи шиї, трохи витягується навшпиньки та киває. Ключник зникає значно швидше та непомітніше, ніж з’явився, а інші заходять до просторого приміщення. Кімната повністю залита сонячним світлом з розтягнутих на всі стіни круглих скляних панелей. Безликі ставлять речі, кланяються і забираються. Автократичний орден насадив їм надзвичайний рівень дисципліни, тож полегшення служок невиразне проте все ж кричуще очевидне. 

- Щоранку сюди будуть класти справи, які потребуватимуть Вашого розгляду, корекції та затвердження. Оформлені документи опечатуйте та лишайте на тумбі кореспонденції. Нотарії забиратимуть їх близько до полудню. А це Ваша особиста скриня, ключ від неї залишаю поруч.

Коли вони лишаються удвох, проедр вказує до центру тісної кімнати, чию переважну частину займають тумби та кілька столів. Двійка довгих та тонких, схоже соснових, і один масивний, у чиєму старанно вкритому лаком матеріалі дівчина легко упізнає кипарис.

- Поки що ви будете тут одна. Коли до нашої федерації перемістять більше етносів, очікую від Вас заявку на збільшення лиць етноскриб. Як щось знадобиться, скористайтеся дзвоником, і до Вас завітає черговий клерк. Не забувайте, окрім скрині, опечатувати  при виході кабінет — у новачків з цим часто проблеми.

- Зрозуміла, дякую.

Проедр шелестить довгою сукнею до масивної поверхні, де лежить тонка стопка рулоном скручених аркушів. Охоплений оксамитовою тканиною палець тягнеться до одного з них.

- Останнє питання, і я Вас залишу. Минулий етноскриба вчинив безвідповідально та покинув нас, не закінчивши справи. На столі лежать декілька заповнених та завірених усіма відповідними лицями, окрім Вашого, документів. Для Вас не буде проблемою ознайомитись зі змістом та підписати їх до полудня, щоб ми встигли передати їх сьогодні? Ми й так з цим затримуємося.