День у бюрократії

- Як пройшов ваш шлях?

Випуклість золотої маски проедра розмащує поверхнею збочене і витягнуте, як козяча морда, відображення бронзового лиця Ірен. На щастя, під важкою кісткою бронзового шолома, у формі спотвореного люттю, важкого і великого черепа первісної людини, не видно як дівчина кривить обличчя. За двома співрозмовниками слідують декілька прислужників, які ще не заслужили місця у якійсь бюрократичній касті, та обов’язок повсюдно з’являтись у принагідній до неї масці, котру клерки й називають лицем. Лиш напруга та блідість на пиках слуг, завантажених речами етноскриби, видає ступінь їхнього жаху, викликаного присутністю верховного чиновника місцевої єпархії.

- Непогано.

Впізнаваний атрибут майже необмеженої влади і багатства цієї інституції, пишні бархатні ковдри, нескромно стеляться підлогою та нахабно поглинають усі звуки, і уподібнюють ходу широкими коридорами Візантійської бюрократії до мандрів завертами передсвітанкового сну.

Як часто й буває серед високопоставлених клерків, по тихому голосу очільника установи, підкореної напряму канцелярії Юстиніана, важко припустити стать, вік чи настрій. Тонкі прорізи нечастих вікон скоріше нагадують бійниці фортеці, але навала перевантажених дорогоцінними прикрасами канделябрів та світильників компенсує це сповна, і заливає коридори значно щедріше, ніж нове сонце могло би, у найкращі зі своїх днів, та за повної відсутності стін.

- Дивно, ми чули, ніби річкові шляхи нині неспокійні.

Неспішна процесія неочікувано зупиняється біля коричневої масивної двері із темного дуба, з ободками, розписаними тонкою платиновою в’яззю. Ірен переводить погляд із співрозмовника на носіїв, але ті нічим їй не допомагають, а поведінкою нагадують скоріше рухомі меблі, ніж істот із душею, плоттю та кров’ю. Невдовзі, вона відповідає, трохи тремтячим голосом.

- Мабуть, мені пощастило.

- Ви вже відпечатались у журналі ознайомлення із посадовими обов’язками?

Дівчина кілька разів ледве помітно киває. При русі голови, гнані всюдисущим світлом, слабкі тонкі тіні жалюгідно повзають та скачуть по обличчям слуг, і сповіщають етноскрибі відтінки осуду та зневаги.

- Так.

- Добре. Срібна синхроністка казала про вас багато гарного. У нас відсутні сумніви, що ви легко впораєтесь із новою роботою.

Ірен здригається і кілька разів різко киває.

- Дякую. Приємно це чути!

Шурхання довгого подолу сукні заздалегідь сповіщає етноскрибу про наближення ще однієї особи, і дає можливість зібратись, та усміхнено обернутись до прийдешнього. Ним виявляється ще один безликий прислужник, довгий та сірий, з тих, чиї дуже далекі пращури також були людьми. У кострубатій кінцівці прибульця загрозливо блищить протяжний металевий штир, всіяний химерними символами та закарлючками. Ця штуковина прямує до, прикрашених оксамитовими рукавичками, тонких пальців проедра, а звідти до замку у дубових дверях, де магічним для ока чином розчиняє їх.

- Ти вільний. Заходьте.

Перше звертання спрямоване на ключника, а друге до Ірен. Проедр простягає та вручає підлеглій загрозливу залізку значно швидше, ніж можливо сформулювати протест.

- Це ваш кабінет. Заберіть ключ.

Дівчина трохи витягується навшпиньки, киває та вклоняється, не розгинаючи шиї. Всі, окрім ключника, котрий зник значно швидше та непомітніше, ніж з’явився, заходять до просторого приміщення, залитого сонячним світлом, із круглих скляних панелей на усі стіни. Безликі ставлять речі, кланяються і забираються. Полегшення служок невиразне, завдяки вихованню автократичним орденом надзвичайного рівня дисципліни, проте, все ж, кричуще очевидне.

- Щоранку сюди будуть класти справи, які потребують вашого вирішення чи затвердження. Оформлені документи опечатуйте і лишайте на тумбі кореспонденції. Нотарії забиратимуть їх близько до полудню. Це ваша особиста скриня, ключ від неї я лишу поруч.

Лишаючись удвох, проедр вказує до центру невеличкої кімнати, більшу частку котрої займають тумби та кілька столів. Двійка довгих та тонких, схоже соснових, і один масивний, у чиєму старанно вкритому лаком матеріалі дівчина легко упізнає кипарис.

- Поки що, ви тут будете одна. Коли до нашої феми депортують більше етносів, зможете подати заявку на збільшення лиць етноскриб. Як щось знадобиться, скористайтесь дзвоником, і до вас прийде черговий клерк. Окрім скрині, не забувайте при виході опечатувати кабінет, у новачків з цим часто проблеми.

- Зрозуміла, дякую.

Проедр шелестить довгою сукнею до масивної поверхні, де лежить тонка стопка скручених рулоном аркушів. Охоплений оксамитовою тканиною палець тягнеться до одного із них.

- Останнє питання, і я залишу вас. Минулий етноскриба вчинив безвідповідально, та покинув нас, не закінчивши справи. На столі лежать кілька документів, заповнених та завірених усіма відповідними лицями, окрім вашого. Для вас не буде проблемою ознайомитись, та підписати їх до полудня, щоб ми встигли передати їх сьогодні? Ми й так з цим затримуємось.

Високопоставлений клерк майже допускає натяк на емоції у останньому реченні, чому, здається, не радіє й сам. Він призупиняє ледве примітне похитування на ногах, кидає швидкий погляд на картину, та переводить його на підлеглу.

- Так, я...

- Дякую. Це дуже швидка справа. Але спершу, звичайно, вам варто розкласти робочі речі й привести кабінет до ладу. Ми — лице його святості, негоже плямувати цей образ.