Розділ 1

“Отак живу: як мавпа серед мавп.

Чолом прогрішним із тавром зажури

все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі — лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.”
Василь Стус

ЦІНА ВИБОРУ

Пишні люстри звисають на довгих ланцюгах, яскраво світять і жарять. Повітря стає сухим і ворожим, пробирається у горлянку і душить, шкребеться. Череп тиснеться до обличчя посмертною маскою. Наряд оповиває тіло кайданами. Мовчазні супутники тримаються поодаль, ведуть, наче кати на страту. 

- Як минув Ваш шлях?

Неочікуване питання виштовхує повітря зі стиснутих тривогою легень. Золоте обличчя проедра агресивно випирає смугастими вставками, під якими ледве проглядається гладенька маска, вирізьблена за формою протяжного обличчя. Провалля штучних очей хапають жменьки струменів з люстр і поглинають, перетравлюють та вивільняють загрозливим сяйвом. Колекція полірованих поверхонь з шолому начальника спотворює бронзове лице Ірен — обертає відображення збоченим і перекрученим, наче козяча морда. Вона приглядається у віддзеркалення і переконується, що товсте лиття черепу печерної людини не тільки справно зображає лють, але й хоронить під собою кривляння дівчини. 

Ірен розгублено глядить через плече, на жменьку прислужників, які скромно і тихенько чимчикують за парою співрозмовників. Вона марно шукає підтримки, адже непосвячені ще не заслужили місця у бюрократичній касті та право голосу, в додаток до зобов'язання прилюдно з'являтися у відповідній рангу масці. Клерки кличуть свої маски лицем і бережуть навіть дужче, адже лиця означають статус і обов’язки бюрократа. Натомість напруга і блідість на пиках слуг, завантажених речами дівчини, видають жах і внутрішню боротьбу, навіяні прислужникам близькою присутністю верховного чиновника єпархії. 

- Непогано. Тобто добре! 

Бархатні килими — впізнаваний атрибут і ознака майже необмеженої влади й багатства цієї інституції. Тонкі ковдри стеляться численними шарами і збиваються хвилями, жадібно поглинають усі звуки вигинами. Безшумність, а також маревні узори стиків й завертів бархатного моря, уподібнюють ходу по широким коридорам Візантійської бюрократії до мрійливих мандрів закутками світанкового сну. Тонкі прорізи у стінах нагадують скоріше бійниці фортеці, ніж вікна, але штучні джерела світла компенсують це сповна. Вульгарні скупчення навантажених прикрасами канделябрів і світильників заливають коридори щедріше, ніж могло би Нове сонце — навіть у найкращій свої дні та за повної відсутності стін.

Повадки очільника установи, підкореної напряму канцелярії Юстиніана, відповідають положенню, а по голосу високопоставленого клерка неможливо визначити вік, стать чи настрій. Проедр витримує паузу, і каже:

- Дивно. Ми чули, що шляхи Борисфену неспокійні через північну загрозу. 

Процесія зупиняється біля масивних дверей з темно-коричневого дубу, з розписаними тонкою платиновою в'яззю ободками. Ірен кусає губу і переводить погляд зі співрозмовника на мовчазних носіїв, але ті поведінкою нагадують скоріше рухомі меблі, ніж істот з душею. Вона відповідає ледь тремтячим голоском:

- Мабуть мені пощастило.

- Ви вже ознайомилися і відпечаталися у реєстрі посадових обов'язків?

Дівчина киває завзято, на кілька разів більше, ніж диктує етикет. Спотворені рухами голови і гнані світлом, тонкі лінії темряви повзають і скачуть по безликих прислужниках — вимальовують перед зором Ірен придушені прояви осуду й зневаги з обличь носіїв. 

- Так.

- Добре. Ваша посада дуже важлива, зазвичай ми не допускаємо до неї молодих і недосвідчених лиць. Проте рекомендації срібної синхроністки запевнили Нас, що Ви легко впораєтесь з обов'язками етноскриби. 

Ірен здригається і заходиться ще дужче кивати. Вона зриває попереднє опечатування і смикає двері, але ті не піддаються. 

- Дякую! Дуже дякую. Приємно чути. 

Поділ плаття шелестить здалеку і наближається повільно, дає етноскрибі змогу опанувати себе. Вона обертається з привітним жестом, але одразу ж випростовується, щойно бачить прийдешнього. 

Прислужники прилинули до стін, деякі навіть попритулялися, аби полегшити ношу. Натомість над бюрократами нависає істота з сірим обличчям, непорушним поглядом і дурною посмішкою. Представники касти вільних колись мали лиця, проте підвели бюрократію і пережили ритуальний розтин черепу, після якого клерки звільняються від роздумів і непокори, а розумом уподібнюються до малих дітей. 

Прибулець підносить кінцівку до обличчя і трохи гордовито простягає до дівчини. Вона не одразу розбирає серед слідів катувань кострубаті пальці, і ще пізніше помічає поміж них металевий штир, всіяний химерними символами і закарлючками. Оксамит з тонких пальців проедра ледь торкається шпичастої залізяки, підносить її до металевого отвору в дубовому полотні і спричиняє клекіт в замку. 

- Це все. А Ви проходьте. 

Перше звертання клерк спрямовує усміхненому прислужнику, друге до Ірен. Проедр вкладає ключ в руки підлеглої зі швидкістю, яка не лишає можливості виразити протест. 

- Тепер це Ваше, заберіть.

- Дякую. 

Дівчина не розгинає шиї і вклоняється, потім витягується навшпиньки і киває. Ключник зник значно швидше і непомітніше, ніж прибув, а всі інші ступають у просторе приміщення. Кімнату заливає слабке сонце з овальних скляних панелей, що займають половину стіни навпроти. Безликі жмуряться під прямими променями і ставлять речі біля купи старого канцелярського мотлоху, потім кланяються і забираються. Слугам автократа з дитинства насаджують надзвичайний рівень дисципліни, тому полегшення служок невиразне, але зблизька все ж кричуще очевидне.