Розділ 15. Епілог. Сонячний дім

Рік потому.

На березі Дніпра, серед високих сосен, стояв новозбудований двоповерховий дім із панорамними вікнами й великою дерев'яною терасою.

Був теплий травневий день. Повітря пахло квітучою бузком, свіжоскошеною травою та сосновою смолою. По зеленому газону бігав чотирирічний Денис, а за ним із веселим гавкотом ганявся золотистий ретрівер на ім'я Бублик.

Денис бачив ідеально. Вiн уже вчився читати великі букви в дитячих книжках і малював фарбами яскраві, сонячні картини.

На терасі біля плетеного столу сиділа баба Галя. Вона була в ошатній вишиванці, перебирала полуницю з власного саду й задоволено бурчала:

— От казала ж я, що треба хату поправити! А вони такий палац вибухали, що й заблудитися можна! Ну та грець із ним, аби дитина мала де бігати!

З дому вийшов Данило. Він був у легкій білій сорочці з коченими рукавами. На його плечах сиділа півторарічна дівчинка з пишними каштановими кучерями й великими карими очима.

Наша донечка. Софійка.

— Тату, Бублик забрав мій м'яч! — закричав Денис, підбігаючи до тераси.

— Зараз ми його наздоженемо, козаче! — засміявся Данило, передаючи Софійку мені на руки й збігаючи зі сходів тераси.

Я пригорнула донечку до себе, дивившись, як мій чоловік разом із сином ганяються за собакою по заптопленому сонцем газону. Вони обидва сміялися — голосно, щиро, щасливо. Два чоловіки мого життя із однаковими золотими смужками в очах.

Я згадала той чорний день чотири роки тому, коли я стояла під дощем у Варшаві, розбита й самотня, переконана, що моє життя скінчилося.

Тоді я думала, що плачу за втраченим щастям. І тільки тепер зрозуміла: той важкий шлях був ціною, яку ми мали сплатити за це справжнє, вигартоване в вогні щастя.

Данило обернувся, зустрівся зі мною поглядом через увесь газон і послав мені повітряний цілунок.

Я посміхнулася у відповідь. Наше сонце більше ніколи не сховається за хмарами.