Розділ 14. Очищення

Через два тижні після гучного арешту життя в Дніпрі почало входити у спокійне, світле русло.

Справа Вадима Сергійовича розвалила всю його тіньову імперію. Докази були настільки залізобетонними, що судові засідання проходили швидко. Всі арештовані активи були повернуті холдингу Данила, а ім'я Анни Алісової було публічно виправдане у всіх ЗМІ.

Але для нас це більше не мало значення.

Данило повністю перебудував свій графік. Велику частину повноважень з управління компанією він передав перевіреній раді директорів під наглядом Ігоря, залишивши собі лише стратегічний контроль. Великий мільйонер більше не ночував в офісі.

У п'ятницю увечері ми сиділи у вітальні пентхауса.

Величезна ялинка (хоч до Нового року залишався ще місяць, Данило наполяг встановити її зараз) сяяла різнокольоровими вогниками. На килимі біля каміна сидів Денис. На його очах більше не було жодних пов'язок чи окулярів. Хлопчик із захватом роздивлявся великий конструктор, який вони з татом збирали вже другу годину.

— Мам, дивись! Це гараж для пожежної машини! — вигукував Денис, підбігаючи до мене й показуючи складену споруду. — Тато казав, ми побудуємо справжній дім біля річки, де буде собака!

— Обов'язково побудуємо, козаче, — посміхнувся Данило, піднімаючись із підлоги.

Він підійшов до мене ззаду, обійняв за талію й уткнувся підборіддям у моє плече. Від нього пахло теплом, затишком і тією ніжністю, яка колись привабила мене в Києві.

— Ти досі не віриш? — тихо запитав він, цілуючи мене в шию.

— Вірю, — я розвернулася в його обіймах і поклала долоні йому на груди. Серце під моїми пальцями билося рівно й упевнено. — Просто... іноді мені здається, що я все ще біжу на той ранковий сільський автобус.

Данило зажмурився, і на його обличчі промайнула тінь минулого болю. Вiн взяв мої руки й підніс їх до своїх губ, по черзі цілуючи кожен пальчик.

— Тобі більше ніколи не доведеться бігти, Анно. Ніколи в житті. Ви з Денисом — це все, що в мене є. Я витрачу решту свого життя на те, щоб ви почувалися в безпеці.

Він дістав із кишені штанів маленьку оксамитову коробочку й відкрив її.

Усередині сяяла витончена облучка з білого золота, прикрашена рідкісним бурштиново-жовтим діамантом — кольору очей нашого сина.

— Стань моєю дружиною, Анно. Офіційно. Перед усім світом.

Сльози щастя затуманили мої очі, але це були зовсім інші сльози — чисті й теплі.

— Так, — прошепотіла я. — Так, Даниле.

Він одягнув перстень на мій пальчик і притягнув мене до себе в глибокому, пристрасному цілунку, у якому злилися всі наші втрачені роки, весь біль і все незламне кохання.

— Гей! А мене обійняти?! — пролунав знизу обурений голосок Дениса.

Ми розсміялися, опустилися на коліна й разом обійняли нашого хлопчика.