Розділ 11. М'яч на засніженій алеї

П’ятничний ранок зустрів нас тихим лісовим спокоєм. Данило вивільнив увесь вихідний, повністю відключивши робочі телефони — розкіш, якої він не дозволяв собі роками. Ми поїхали за місто, до його заміського будинку біля соснового бору.

Для Дениса це був перший день справжнього дива. Малюк ходив подвір’ям, постійно зупиняючись і роздивляючись геть усе: хвоїнки на гілках, руду білку на паркані, яскраву червону куртку, яку йому купив Данило.

— Мам! Дивись, яка вона пухнаста! — вигукував син, вказуючи пальчиком на сосну. — А очі в неї як намистинки!

Я сиділа на терасі з чашкою гарячого чаю, загорнувшись у плед. Вперше за чотири роки моя спина не боліла від нічної праці за ноутбуком, а в душі панував дивовижний, забутий спокій. Поруч сидів Данило. Він тримав мене за руку, обережно погладжуючи великим пальцем мою долоню.

— Я досі прокидаюся вночі й перевіряю, чи ви тут, — тихо мовив він, дивившись на Дениса, який бігав по газону. — Мені здається, що я відкрию очі, а це лише сон... І я знову один у порожньому пентхаусі.

— Ми тут, Даниле, — я прихилилася головою до його плеча. — Ми поруч.

— Пограємо в м'яч! — закричав Денис, вибігаючи на алею біля паркану з великим яскравим м'ячем. — Тато, доганяй!

Данило посміхнувся, підвівся й побіг за сином. Вони сміялися, ганяючи м'яча по доглянутій траві. Я спостерігала за ними, відчуваючи, як сльози радості підступають до очей. Моя родина була цілою.

Раптом м'яч після сильного удару Дениса перелетів через низьку огорожу й покотився прямо на під'їзну ґрунтовку за хвірткою.

— Я сам! Я знайду! — вигукнув Денис і, не слухаючи мого крику, миттєво вискочив за відчинену хвіртку.

— Денисе, стояти! — рявкнув Данило, миттєво кинувшись за ним.

Я зорвалася з місця, відчувши, як серце з розмаху вдарило в ребра.

Далі все сталося за лічені секунди.

З-за повороту лісової дороги з шаленим ревом двигуна вискочив важкий тонований позашляховик без номерних знаків. Він не збавляв швидкості, хоча дорога була вузькою. Машина на величезній швидкості мчала прямо на маленьку фігурку Дениса, який нахилився за м'ячем посеред дороги.

— ДЕНИС! — пронизливо закричала я.

Данило зробив божевільний, відчайдушний ривок. У останню частку секунди, коли масивний бампер був за декілька сантиметрів від хлопчика, Данило в падінні збив сина з ніг, закривши його своїм тілом і покотившись у сніговий кучугур на узбіччі.

Позашляховик із вереском гуми протягнувся по дорозі, навіть не зупинившись, і з набором швидкості зник за поворотом лісу.

Я підбігла до них, важко дихаючи, з обличчям білим як полотно.

Данило лежав на снігу, міцно притискаючи до своїх грудей зляканого Дениса. Рукава його светра були розірвані, на вилиці проступала садна від удару об каміння, але він лише гарячково цілував сина в лоб, перевіряючи, чи той цілий.

— Ти як, козаче? ЖИВИЙ?! Скажи щось! — трусився голос Данила.

— Я... я цілий, тату, — прошепотів Денис, обіймаючи його за шию. — Мені не боляче...

Данило повільно підвівся, тримаючи сина на руках. Його обличчя було блідим, а в очах палала така звіряча, небезпечна лють, якої я не бачила навіть у його офісі. Він подивився вбік, куди поїхав позашляховик.

— Це був не випадковий водій, Анно, — крізь зуби видавив Данило. — Він навіть не натиснув на гальма.

Він дістав телефон і прямо з дороги набрав Ігоря:

— Ігорю. На мій заміський будинок тільки що скоєно напад. Машина намагалася збити мого сина. Чорний Тойота Прадо без номерів. Знайди цю суку, бо я випалю це місто дотла.