Розділ 10. Побачити світ

Розділ 10. Побачити світ

Три дні після операції минули у дрижачому очікуванні.

Денис був зразковим пацієнтом: терпляче сидів у палаті, грав у «піратські загадки» з Данилом, слухав, як той читав йому казки своїм низьким бархатистим голосом, і щохвилини перевіряв, чи ми обидва поруч. Данило практично переніс свій робочий кабінет до нашої палати.

Я вперше за чотири роки спостерігала, як чоловік, який тримав у напрузі весь бізнес-сектор, безпорадно й ніжно намагався заплести дитині шнурки або заколисував його на руках, коли ліки переставали діяти. Поміж нами більше не було закидів. Було лише німе, невгамовне прагнення віддати синові весь той тепловий борговий запас за втрачені роки.

У четвер уранці до палати зайшов лікар із великим світлодіодним ліхтариком у руках.

— Ну що, пірате? — посміхнувся хірург, присідаючи біля ліжечка Дениса. — Готовий зняти пов’язку й подивитися, що там наробили наші чарівні краплі?

— Готовий! — гордо вигукнув Денис, але його маленькі ручки миттєво вчепилися в мою пальці з одного боку і в долоню Данила — з іншого.

У палаті приглушили верхнє світло, залишивши лише м'який блік від бічної лампи. Лікар обережно ножицями розрізав м'який фіксуючий бинт, і білий марлевий шар ковзнув додолу.

Денис на секунду міцно заплющив оченята. На повіках ще залишалися сліди від захисного гелю.

— Повільно, малюк, — тихо, майже не дихаючи, мовив Данило. Вiн припав на одне коліно біля ліжка, його обличчя було за двадцять сантиметрів від сина. — Не поспішай.

Денис кліпнув один раз. Потім вдруге. Повіки повільно розійшлися в боки.

Я затамувала подих. Рідке ранкове світло впало на його оченята.

Пелена каламуті, яка роками затуманювала праве око, зникла. Райдужка була чистою, прозорою, а вертикальна золота смужка сяяла, мов чисте бурштинове зерно. Зіниці фокусувалися. Чисто, чітко, прямо на обличчі Данила.

Денис завмер. Вiн повільно підвів свою маленьку ручку й торкнувся вольового підборіддя Данила, потім пройшовся пальчиками по його носі, вилицях, очах...

— Тато? — тихо, майже пошепки запитав малюк, і в його голосі прозвучало таке чисте, дитяче здивування, що в мене перехопило горло.

— Я, козаче, — сипло відповів Данило. З його очей котилися великі, гарячі сльози, які він навіть не намагався витирати.

— Ти... ти такий великий! — посміхнувся Денис, нахиляючи голівку. — І в тебе очки... такі самі! Моє сонечко — це твоє сонечко!

— Моє, синко. Твоє і моє, — Данило нахилився й міцно, але неймовірно обережно пригорнув хлопчика до себе, уткнувшись носом у його волосся.

Я стояла поруч, і сльози щастя нарешті випекли весь той біль, який я носила у собі чотири роки. Моя дитина бачила. Мій син мав батька.

Пізніше того ж дня, коли Дениса під наглядом баби Галі (яку Данило особисто привіз із села на службовому авто) та двох охоронців розмістили в пентхаусі, Данило зачинився у своєму домашньому кабінеті.

Він сидів за масивним столом, але перед ним не було аудиторських звітів.

Перед ним лежала пухка папка з архівами чотирирічної давнини. Документи про злив даних, роздруківки відео з камер спостереження біля київського офісу, фінансові транзакції тієї фатальної ночі.

За чотири роки він жодного разу не переглядав ці папери. Біль був надто сильним, а провина Анни здавалася незаперечною. Але тепер, знаючи про червону крапку снайперського прицілу, він бачив усе під зовсім іншим кутом.

Данило натиснув кнопку виклику на своєму зашифрованому телефоні.

— Слухаю, Даниле Дмитровичу, — пролунав сухий, металевий голос на іншому кінці дроту. Це був Ігор — колишній оперативник, а нині глава його особистої служби безпеки, який працював тільки на нього й не підпорядковувався структурам холдингу.

— Ігорю, доброї ночі. Мені потрібно, щоб ти підняв усі матеріали по вбивству мого партнера в Києві чотири роки тому, — чітко мовив Данило, і його голос знову став холодним та небезпечним. — І конкретно — хто того вечора мав доступ до камер спостереження на нашому паркінгу.

— Пане Даниле... але ж тоді розслідування закрили. Провину за витік даних поклали на...

— Забудь усе, що тобі казали чотири роки тому! — відрізав Данило, і в його тоні прорізався сталевий металоріз. — Анна не зливала ці папери заради грошей. Тієї ночі на моїй скроні висів лазерний приціл. Хтось знав мій графік хвилина в хвилину. Хтось знав пароль від мого особистого сейфа, який знав лише я... і ще одна людина, яка допомагала мені його купувати.

На іншому кінці дроту настала довга, важка тиша. Ігор був професіоналом, і він миттєво зрозумів, куди мече його бос.

— Ви розумієте, на кого ви натякаєте, Даниле Дмитровичу? — тихо запитав оперативник. — Це коло з трьох людей. Включно з Вадимом Сергійовичем.

Данило здригнувся. Вiн заплющив очі й міцно стиснув перенісся. Мозок відмовлявся вірити. Вадим Сергійович... Людина, яка замінила йому батька. Людина, яка купувала йому перші дитячі конструктори, яка була поруч, коли ховали його батьків.

— Перевір усіх трьох, — крізь зуби видавив Данило. — Таємно. Особисті рахунки, анонімні зв'язки з Варшавою чотири роки тому, і головне — хто замовляв снайперське обладнання. Якщо хоч один слід виведе на когось із них... я хочу знати першим.

— Зрозумів. Буде зроблено.

Данило скинув виклик і відкинувся на спинку крісла.

Він подивився на сімейну фотографію п'ятнадцятирічної давнини, яка стояла на рамі: молодий він, його усміхнені батьки й сивий Вадим Сергійович, який тримав руку на плечі його батька.

У цей момент у двері кабінету тихо постукали.

Зайшла Анна. Вона була у м'якому домашньому светрі, з розпущеним шоколадним волоссям. Блідість із її обличчя поступово сходила, поступившись місцем ніжній рожевині.

— Денис заснув, — тихо посміхнулася вона, підходячи до столу. — Він уперше за все життя заснув без темряви перед очима...

Данило підвівся, підійшов до неї й без слів пригорнув до своїх грудей, уткнувшись обличчям у її шию. Вiн чув її прискорене серцебиття й розумів: він захистить цю жінку та їхнього сина будь-якою ціною.