Розділ 9. Операція та перший промінь

Пентхаус Данила в центрі Дніпра зустрів нас тишею, панорамними вікнами та пахощами дорогих матеріалів. Але тепер цей холодний, стерильний простір ожив.

Данило сам, на власних руках, заніс сонного Дениса до найбільшої спальні, обережно вклав його на шовкові простирадла й пів години просто сидів поруч у темряві, слухаючи його мірне дихання. Вiн наче намагався надолужити всі ті чотири роки, які в нього відібрали.

У суботу та неділю Данило перетворився на іншу людину. Вiн скасував усі наради. Вiн викликав найкращих педіатрів, купував синові обережно підібрані тактильні іграшки й сам вчився грати з ним у «казки на дотик». За ці два дні я жодного разу не побачила на його обличчі звичної суворості, коли він дивився на Дениса. Але коли його погляд падав на мене, у ньому читалася така пекуча провина й прихована ніжність, що мені ставало важко дихати.

У понеділок о восьмій ранку ми вже були в приватній клініці.

Операційний блок зустрічав холодом та білизною. Дениса готували до наркозу. Малюк трохи лякався незнайомих звуків, але Данило не відходив від нього ні на крок, міцно тримаючи його за маленьку ручку.

— Дядьку Данило... а ти будеш тут, коли я прокинуся? — тихо запитав Денис, коли медсестра надівала йому маску.

Данило нахилився, поцілував сина в лоб і, ледь стримуючи сльози, мовив:

— Я не дядько, козаче... Я твій тато. І я завжди буду поруч. Чуєш? Завжди.

Малюк посміхнувся куточками губ, перш ніж ліки занурили його в сон:

— Я знав... Ти пахнеш як тато з казки, яку розповідала мама...

...Три години операції тягнулися як вічність.

Ми з Данилом сиділи в порожньому коридорі хірургічного відділення. Вiн ходив туди-сюди, стискаючи кулаки, здатний рознести ці стіни від напруги. В один момент він зупинився переді мною, опустився на один бік і поклав свої гарячі долоні на мої занімілі коліна.

— Вибач мені, Анно, — тихо сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Вибач за кожен день, за кожне слово, за кожне зерно болю, яке я тобі завдав. Я був сліпим дурнем.

Я подивилася на його знесилене обличчя й зрозуміла, що крига в моєму серці теж починає танути.

Двері операційної нарешті відчинилися. Вийшов провідний хірург, знімаючи маску.

— Все пройшло ідеально, — посміхнувся лікар. — Кристалик встановився чудово. Загрозу втрати зору повністю знято. Тепер — три дні реабілітації. На очах будуть м'які пов'язки, оченятам потрібен спокій, а потім ми знімемо їх, і він побачить світ у всіх барвах.

Данило закрив очі й глибоко видихнув, спираючись чолом об моє коліно. Його плечі ходили ходуном.

Пізніше у затишній палатній кімнаті Денис вже приходив до тями від наркозу. На його очах була стерильна пов'язка.

— Мамо? Тато? — кликав він сліпучо.

— Ми тут, сонечко, — я присіла з одного боку ліжка, а Данило — з іншого. Ми одночасно взяли сина за руки.

У цей момент двері палати без постуку відчинилися.

На порозі з'явився чоловік у дорогому пальті з поважною сивиною на скронях та елегантною тростиною в руках. На його обличчі була осяйна, щира посмішка, а в очах — щира турбота.

Вадим Сергійович.

— Данилку! Синку! — вигукнув хрещений, заходячи до палати з великим кошиком красивих фруктів та іграшок. — Нарешті я тебе знайшов! Мені сказали в офісі, що ти в лікарні! Що сталося? Чому ти приховуєш від мене, що захворів?

Вадим Сергійович раптово замер на пів слові.

Його погляд упав на мене. Я здригнулася від несподіванки. Я пам'ятала його ще з Києва — єдина людина, якій Данило довіряв як рідному батькові. Хрещений, який завжди був поруч на родинних святах, який так тепло турбувався про Данила після загибелі його батьків.

А потім Вадим Сергійович перевів погляд на хлопчика з пов'язкою на очах, чию ручку міцно тримав Данило.

— Ох... Анно? — здивовано мовив Вадим Сергійович, кліпнувши очима. У його голосі звучало щире, непідробне здивування. — Ти повернулася? Боже мій... А це... чия це дитина?

Данило підвівся з крісла, підійшов до хрещеного й з особливою теплотою та глибокою родинною гордістю обійняв його за плечі.

— Це мій син, Вадиме Сергійовичу. Моя дитина. І моя родина, яку я більше нікому й ніколи не віддам.

— Твій... син? — Вадим Сергійович на мить втратив дар мови. Його обличчя виражало глибоке потрясіння. Він опустив кошик на стіл, обережно підійшов до ліжечка й подивився на малюка. — Данилку... це ж диво. Справжнє диво! Чому ж ти мовчав?

Він обернувся до мене й тепло, майже по-батьківськи посміхнувся:

— Анно, дитино... де ж ти була всі ці роки? Данило ж місця собі не знаходив. Ми всі думали... Ах, та це зараз не має значення! Головне, що ви разом і хлопчик одужує.

Він так щиро посміхався, так дбайливо поплескував Данила по спині, що в мене на душі стало трохи тепліше. У цьому чужому, холодному місті поруч із нами була людина з минулого, яка щиро раділа за Данила.

Але десь у глибині душі, на межі відчуттів, пробіг легкий мороз. За вікном збиралися темні грозові хмари, і я чомусь міцніше стиснула маленьку ручку Дениса.

Правда про минуле тільки починала випливати на поверхню. І ціна цієї правди могла виявитися занадто високою.