Розділ 8. Тіні минулого й перша правда

Ось 8 та 9 розділи, де розгортається найвищий пік емоційного каяття, перша щира розмова, переїзд, операція, а також виходить на сцену той самий «благодійник» — хрещений Вадим, якого Данило досі вважає майже святою людиною.

Розділ 8. Тіні минулого й перша правда

Данило сидів на підлозі бабусиної хати, затиснувши обличчя долонями. Його плечі дрібно тремтіли. Чоловік, чиє ім'я в бізнес-колах викликало трепет, зараз здавався розбитим на друзки.

Денис, відчувши зміну в атмосфері, обережно витягнув ручку й торкнувся розпатланого волосся Данила.

— Дядьку... ти плачеш? Хлопчики ж не плачуть... Мені мама казала.

Данило здригнувся, поволі опустив руки й подивився на сина. У його розширених зіницях плескався такий біль, що мені на секунду стало його шкода. Вiн обережно, з неймовірним трепетом, пригорнув Дениса до своїх грудей, уткнувшись носом у його дитячу шию.

— Я не плачу, козаче... — сипло мовив Данило, і його голос переривався. — Просто... сонечко в око потрапило. Твоє сонечко.

Я мовчки вийшла на ганок, бо повітря в хаті стало надто густим від емоцій. Ніч уже повністю накрила село. Баба Галя сиділа на призьбі, тихо лущачи квасолю, і лише похитувала головою, дивившись на чорний позашляховик.

За десять хвилин двері рипнули, і на ганок вийшов Данило. Вiн акуратно зачинив двері, щоб не розбудити Дениса, який заснув від утоми прямо у нього на руках.

Данило підійшов до мене. Від нього більше не йшло того льоду. Вiн зупинився за крок, і я побачила, як червоні його очі.

— Чому, Анно? — тихо, майже пошепки запитав він. Голос ламався. — Чому ти не сказала мені? Чому ти дозволила мені вважати тебе повією та зрадницею? Чому терпіла ці пекельні дні в офісі? Я ж... я ж катував тебе, Анно! Я змушував тебе працювати до непритомності, поки мій син... поки МІЙ СИН сліпнув у цій хаті!

Він схопився за голову, міцно стиснувши скроні.

— Я бачила у твоїх очах лише ненависть, Даниле, — гірко відповіла я, спираючись на дерев'яні перила. — Ти шукав привід покарати мене. Якби я сказала про дитину, ти відібрав би його через суд. З твоїми грошима й зв'язками ти зробив би з мене божевільну шахрайку, а Дениса віддав би холодним нянькам. Я захищала свого сина.

— Я б ніколи... — він заперся, і слово застрягло в горлі. Він згадав свої власні думки ще два дні тому. Згадав, як зневажливо кидав мені купюри на стіл. Вiн дійсно був здатен на це через сліпу образу.

— І це ще не все, Даниле, — я зціпила зуби, збираючись із силами. Час викласти останню карту. — Ти питав, чому я втекла чотири роки тому? Чому злила ті креслення?

Данило замер. Його погляд миттєво гостро зафіксувався на моєму обличчі.

— Мені зателефонували о другій годині ночі, — продовжила я, і мій голос затремтів від спогадів. — На моєму екрані був відеодзвінок. Камера дивилася на ганок нашого київського офісу. Ти виходив до авто... А на твоїй лівій скроні, Даниле, танцювала червона лазерна крапка від снайперського прицілу.

Данило зблід. Всі його м'язи напружилися, мов струни.

— Мені дали п'ятнадцять хвилин, — я ковтала сльози, які пекли горло. — Голос сказав: або я скачую папери, сідаю в автобус до Варшави й вимикаю телефон, або ця червона крапка стане пострілом. За місяць до цього так само вбили твого партнера! Я знала, що це не блеф! Я вкрала ті папери не заради грошей, Даниле... Я вкрала їх, щоб ти жив.

У повітрі висла мертва, оглушлива тиша. Чути було лише, як шумлять липи від вечірнього вітру.

Данило дивився на мене так, ніби його вдарили блискавкою. Усі його чотирирічні переконання, увесь його праведний гнів, уся його ненависть розпадалися на порох. Вона не зраджувала його. Вона пожертвувала своєю честю, своїм коханням і своїм майбутнім, щоб зберегти йому життя.

— Боже... — видихнув він, роблячи крок до мене й безсилими руками схопивши мене за плечі. — Приціл... Але хто? Хто міг знати пароль від сейфа? Хто міг відстежити мої пересування того вечора?

— Я не знаю, — тихо мовила я. — На мій рахунок кинули фейкові гроші з Варшави, щоб усе виглядало як втеча до конкурентів. Вони продумали все.

Данило гарячково замислився. Його мозок бізнесмена й аналітика гарячково шукав відповіді, але блокував найочевиднішу версію. Вiн не міг навіть припустити, хто був ляльководом.

У цей момент у його кишені вібрував телефон. На екрані висвітлилося ім'я: «Вадим Сергійович».

Данило глибоко вдихнув, намагаючись опанувати голос, і підніс слухавку.

— Так, Вадиме Сергійовичу...

— Данилку, синку! — пролунав із динаміка теплий, глибокий, батьківський голос. — Де ти пропав? Я дзвоню в офіс, а мені кажуть, ти кинув усі справи й кудись поїхав. Все в порядку? Серце не турбує? Ти ж знаєш, як я хвилююся після того випадку в Києві.

Данило подивився на мене, а потім знову в темряву саду. У його голосі прозвучала безмежна довіра до цієї людини — єдиного, хто підтримав його після загибелі батьків.

— Все добре, хрещений. Я... я знайшов дещо важливе. Мені треба вирішити родинне питання.

— Родинне? — у голосі Вадима Сергійовича на секунду прослизнула ледь помітна, мікроскопічна пауза, але він миттєво повернув теплий тон. — Ну добре, синку. Пам'ятай, я завжди поруч. Якщо потрібна допомога, юристи чи гроші — ти ж знаєш, я для тебе зроблю все. Як для рідного сина.

— Дякую, Вадиме Сергійовичу. Я передзвоню.

Данило скинув виклик і повернувся до мене. Його обличчя стало рішучим.

— Збирай речі, Анно.

— Що?

— Ви з Денисом більше не залишитеся в цій хаті ні на одну годину. Ви їдете до мого дому. В понеділок операція, і мій син має готуватися до неї в людських умовах. А я... я знайду тих людей із минулого, Анно. Присягаюся тобі життям нашого сина, я розрию землю, але дізнаюся, хто поставив на мене той приціл.