Розділ 7. Золото в сутінках

Я спробувала піднятися, але ліки робили моє тіло важким, мов налитим свинцем. Капельниця ритмічно прозорими краплями відраховувала секунди.

— Сиди, — голос Данила звучав трішки сипло, позбавлений звичної металевої владності. Він підхопив мене під спину, допомагаючи сісти рівніше, і на секунду його гарячі долоні затрималися на моїх плечах. Я відчула, як вдригнулася його рука. — Лікар сказав, що ти мала впасти ще тиждень тому. Твій організм працював на знос. Анно... ти взагалі їла останні дні?

— Годинник... котра година? — видавила я із сухого горла, ігноруючи його запитання. Думки миттєво повернулися до єдиного, що мало значення. — Денис... У понеділок операція, Даниле! Мені треба додому, баба Галя сама не впорається, дитина лякається, коли мене немає довго...

— Заспокойся, — він м'яко, але непохитно натиснув мені на плече, повертаючи на подушку. — Я викликав свого водія. Моя машина чекає внизу. Ми їдемо до тебе в село. Зараз.

Я заніміла.

— Ні... Ні, Даниле, не треба. Я сама дістануся автобусом...

— Яким автобусом, Анно?! — спалахнув він, і в його очах знову прорізався той небезпечний вогонь, але цього разу це був не гнів на мене, а дика, розпатлана лють на самого себе. — Ти ледве тримаєшся на ногах! Я сам за кермом. Ти покажеш дорогу.

...Подорож від Дніпра до мого села займала трохи більше години. Чорний розкішний позашляховик Данила мчав по розбитому асфальту, а потім звернув на польову ґрунтовку, ковтаючи вибоїни своєю м'якою підвіскою.

Сонце вже сідало за обрій, фарбуючи низькі сільські хмари у багряно-золоті кольори. За вікном миготіли крайки полів, пожовклі соняшники й похилені дерев'яні паркани. У салоні авто пахло дорогою шкірою, а за вікном — сирою землею, димом від паленого листя та вечірнім туманом. Контраст між цим автомобілем і світом, у якому я жила останні чотири роки, був майже болісним.

Данило мовчав цілу дорогу, міцно стискаючи кермо так, що біліли кісточки пальців. Він час від часу кидав на мене швидкі, важкі погляди через дзеркало заднього огляду.

Коли позашляховик зупинився біля перехиленої хвіртки бабусиної хати, двигун тихо затих. Данило вийшов із машини й замер, оглядаючи обійстя.

Подвір'я зустріло його сільською тишею, перебиваною лише далеким гавкотом собак та цвіркотінням цвіркунів. Старенька хата під шифером, облуплена біла фарба на віконницях, кущ калини біля криниці й дерев'яний паркан, який тримався на доброму слові та підпорах із сухого гілля.

Я побачила, як змінилося обличчя Данила. Він — людина, яка звикла до скляних хмарочосів, мармурових підлог і пентхаусів, — зараз дивився на цей убогий, скромний світ із виразом глибокого шоку. Це не було розкішне життя на «продані у Варшаві гроші». Це була межа бідності, виплетана важкою працею.

Двері хати скрипнули, і на ганок вийшла баба Галя, тримаючи в руках замаслену каструлю.

— Ого-го! — загукала вона, прижмурюючись на блискучу чорну машину. — Які до нас гості на тарантасах приїхали! Аньо, це ти, чи що? Боже мій, жива! А я вже Колю сусіднього хотіла посилати шукати тебе по твоїх Дніпрах!

— Бабо Галю, це я, — я вилезла з машини, спираючись на дверцята, бо ноги все ще були ватяними. — Як Денис?

— Та як... Сидить у хаті, чекає. Каже, мамин їжачок тупає. А це що за пан із тобою? — баба Галя суворо перевела погляд на Данила, обвівши його суворим оцінюючим поглядом від дорогих туфель до розстебнутого коміра сорочки. — Стрункий, чорнявий... Тільки похмурий, наче йому солі під хвіст насипали.

Данило ледь помітно хитнув головою, знявши з себе оніміння.

— Доброго вечора, — мовив він сухо, але ввічливо. — Я... роботодавець Анни. Я привіз її додому.

— А-а-а, начальник! — баба Галя уперла руки в боки. — То це через вас дівчина світом нудить і за комп'ютером до третіх півнів сидить?! Ви б їй хоч премію яку дали, а то дитина без ока залишається, а вона на ваші цифри останні жили рве! Іродові душі ви там у містах!

Данило здригнувся, мов від удару. На його обличчі з'явилася жовна.Він нічого не відповів, лише стиснув губи.

— Я піду до сина, — тихо мовила я й попрямувала до хати.

Данило мовчки пішов за мною. Він заступив за поріг, і йому довелося пригнути голову, щоб не вдаритися об низький одвірок.

У хаті пахло сушеною м'ятою, пічною сажею й яблуками. Підлогою простягалися ткані бабусині доріжки, а в кутку на старенькому дивані, освітлений тьмяним світлом настільної лампи, сидів Денис. На ньому були коротенькі штанці та в'язана шкарпетка, яка сповзла з п'ятки. Хлопчик обережно прощупував пальчиками поверхню свого дерев'яного кубика.

— Мамо? — Денис підвів голівку, здригнувшись на слух. — Це ти? І той дядько знову з тобою? Дядько, який пахне дощем?

Данило зупинився посеред кімнати. У цій маленькій хатині з низькою стелею він виглядав велетнем. Його погляд ковзав по обшарпаних шпалерах, по тріщинах на стелі, по зношеним дитячим іграшкам... а потім зупинився на малюкові.

— Це я, Денисе, — голос Данила прозвучав дивовижно тихіше.Він зробив кілька кроків і повільно присів біля дивану на коліна прямо на плетений килимок.

— А чому мама мовчить? Вона втомилася? — запитав хлопчик, витягаючи ручку й торкаючись щоки Данила. Його маленькі пальчики пройшлися по твердому підборіддю чоловіка. — Дядьку, а ти вмієш лагодити сонечко? Лікар казав, що мені знімуть пов'язку з лівого ока, а на праве покладуть після операції... Мама казала, що я буду грати в пірата.

— Вмію, козаче... — тихо відповів Данило. Його велика, сильна долоня обережно накрила крихітну ручку Дениса. — Я все полагоджу. Обіцяю.

У цей момент до хати зайшла баба Галя з пляшечкою крапель.

— Так, Аньо, знімай йому пов'язку з лівого ока, треба промити перед сном. Лікар казав перед операцією кожен вечір обробляти, щоб запалення не було.

Я підійшла, тремтячими пальцями розв'язуючи м'яку марлеву пов'язку на голові сина. Данило не зводив очей із малюка. Він сидів зовсім поруч, на відстані пів кроку.