Розділ 6. Фантомні болі минулого

Темрява не була холодною. Вона пахла лікарняним антисептиком, анестезією й тим самим дорогим тютюново-деревним парфумом, який колись був для мене синонімом цілковитої безпеки.

Моє виснажене тіло нарешті здалося, але мозок відмовився вимикатися. Вiн увімкнув кінопроектор, витягаючи з найвіддаленіших куточків пам'яті те, що я так старанно ховала останні чотири роки.

...Київ. П'ять років тому.

Я — випускниця економічного університету, яка на співбесіді в найпрестижнішій девелоперській компанії столиці від хвилювання перечепилася об килим і вивернула склянку з водою прямо на бездоганні штани головного виконавчого директора.

Данило тоді не закричав. Він замер із піднятими бровами, дивлячись на темну пляму на своєму дорогому костюмі, а потім раптом щиро, голосно засміявся.

— Ну що ж, дівчино, — мовив він, витираючи сльози від сміху, — стресостійкість ви перевірили. Тепер дайте подивитися ваші оцінки з аудиту.

Тоді я отримала цю роботу. А за пів року — серце її власника.

Згадався наш перший спільний вихідний. Данило, мільйонер, який звик до ресторанів із мішленівськими зірками, сидів зі мною на підлозі в моїй орендованій однокімнатній квартирі, їв трохи підгорілі млинці й захоплено розказував про нові архітектурні проекти.

— Я хочу створити щось, що залишиться після мене, Аньо, — тихо казав він, цілуючи мою долоню. — Мої батьки загинули, коли я був підлітком. Вони залишили мені компанію, але головне — вони навчили мене будувати. Не просто будинки. Життя.

Тоді в його житті з'явився хрещений — Вадим Сергійович. Поважний чоловік із сивиною на скронях, який замінив Данилу батька. Вiн завжди був поруч: на нарадах, на родинних святах, при підписанні ключових угод. Данило вірив йому беззастережно. Хрещений був для нього недоторканним авторитетом, єдиною рідною кров'ю.

Я пам'ятаю, як Вадим Сергійович батьківськи поплескував Данила по плечу: «Ти ростеш справжнім чоловіком, синку. Твій батько пишався б тобою». 

А потім стався той чорний вівторок у Києві.

У бізнес-центрі на правому березі серед білого дня вбили відомого забудовника — бізнес-партнера Данила. Снайперський постріл із даху сусідньої будівлі. Поліція гула, новини вибухали заголовками, а Данило три доби не спав, організовуючи похорон і посилюючи охорону.

Тієї фатальної ночі через місяць після вбивства Данило залишився в офісі допізна. Я була вдома, чекала на нього з вечерею. О другій годині ночі мій телефон задзвонив. Невідомий номер.

Я піднесла слухавку, очікуючи почути голос Данила, але екран спалахнув відеодзвінком.

На екрані було зображення з камери високої роздільної здатності. Нічна вулиця біля нашого бізнес-центру. З дверей виходив Данило. Він ішов до свого авто, втомлено розстібаючи ґудзик сорочки.

І прямо на його лівій скроні, на світлій шкірі, виразно й чітко танцювала яскраво-червона лазерна крапка.

— Подивися уважно, дівчино, — пролунав у навушнику спотворений через програму голос. — Один рух нашого оператора — і мізки твого коханого опиняться на лобовому склі його майбаха.

— Ні! Будь ласка! — я затиснула рот руками, розридавшись від жаху. Сльози застеляли очі, серце розривалося на шматки. — Що вам потрібно?! Гроші?!

— Нам потрібна ти, — холодний голос був неблаганним. — У тебе є п'ятнадцять хвилин. Зайдеш до його кабінету. Пароль від сейфа ти знаєш. Скачаєш на цю флешку, яку знайдеш під вазоном біля рецепції, всі папери по проекту «Північний». Потім сідаєш у машини наших людей. Вона заведе тебе на вокзал. Купуєш квиток до Варшави. Вимикаєш телефон.

— Він не вибачить мені... Це знищить його компанію! — кричала я в подушку.

— Його компанію знищить банкрутство, а його самого — дев'ять грамів свинцю, якщо ти зараз же не зрушиш із місця. Якщо зателефонуєш йому, в поліцію чи комусь іншому — червона крапка стане пострілом. У тебе тринадцять хвилин.

Я не пам'ятала, як одяглася. Не пам'ятала, як тремтячими руками вставляла флешку в його робочий комп'ютер, як скачувала файли, намагаючись не дивитися на нашу спільну фотографію в рамці на його столі. Я залишала там свою душу, свою честь, своє щастя.

Вони продумали все. Шантажист не просто забрав документи — він зробив із мене ідеальну зрадницю. На мій банківський рахунок того ж ранку впав переказ із офшору, зареєстрованого у Варшаві на компанію-конкурента. Мене посадили в міжнародний автобус, а телефон наказово відібрали.

Коли через три дні у Варшаві я спробувала непомітно купити дешевий кнопочний телефон і зайти в українські новини, світ остаточно рухнув.

Заголовки майоріли: «Великий девелопер опинився на межі банкрутства через витік даних», «Наречена мільйонера втекла до Польщі з грошима конкурентів». А нижче — маленька примітка, від якої в мене зупинилося дихання: «Засновник компанії госпіталізований із важким гіпертонічним кризом та підозрою на інфаркт».

Він ледь не помер від мого «удару в спину».

Я стояла на сірій варшавській вулиці під проливним дощем і розуміла: я не можу повернутися. Якщо я прийду й скажу про приціл — він мені не повірить. Для нього є відео з камер, де я цуплю папери, є грошовий переказ на мій рахунок і квиток до Польщі. А головне — ті люди все ще поруч із ним. Якщо я відкрию рот, вони довершать розпочате.

А за тиждень у туалеті дешевого варшавського хостелу тест показав дві смужки.

Я сиділа на кахляній підлозі, обіймаючи тремтячі коліна, і вперше за багато днів посміхнулася крізь сльози. Всередині мене жила частинка Данила. Його продовження. Моя єдина причина жити далі.

Я повернулася в Україну таємно. Не в Київ — там мене шукали б і люди Вадима, і розлючений Данило. Я втекла в село під Дніпром, до єдиної рідної душі — бабусі. Там народився Денис. Хлопчик із золотою смужкою на райдужці ока й упертим підборіддям батька...

...— Вона приходить до тями! Леоніде Івановичу, тиск стабілізувався!