Розділ 5. На межі темряви

Субота й неділя перетворилися для мене на суцільну гарячку. За новим ультиматумом Данила я мала перебувати в офісі з ранку до пізньої ночі.

Щоб не залишати Дениса одного на весь день із бабою Галею, мені довелося благати сусідку переїхати до нас у хату на ці два дні. Я піднялася о п'ятій ранку, наварила їм каші, наносила води з колодязя, розклала для сина всі його тактильні іграшки й на першому автобусі помчала до Дніпра.

Данило не давав мені продиху. Вiн завантажив мене перевіркою кошторисів для будівельного об'єкта, вимагаючи звіти кожні дві години. Вiн саджав мене працювати в передпокої свого кабінету, щоб бачити кожен мій рух.

Я не їла. Мій шлунок стискався від спазмів, але кусок у горло не ліз. Мій раціон складався з чорної кави й залишків знеболювального, яким я глушила пекельний біль у скронях. Очі пекли безперервно, судини в білках лопнули, перетворивши мої очі на червоні плями.

Я була на межі. Мозок відмовлявся сприймати цифри, перед очима плавали темні мушки. До понеділка — до операції Дениса — залишалися лічені години.

У неділю о дев'ятій вечора в офісі вже нікого не було, окрім нас двох. У величезному опенспейсі горіло лише світло над моїм столом і кабінетом Данила.

Я сиділа над черговим балансовим звітом. Букви на моніторі починали двоїтися, а потім розпливалися у суцільну сіру пляму. Я заплющила очі, порахувала до п'яти й знову відкрила. Не допомагало. Серце калатало десь у горлі — рідко, важко, з пропусками.

— Алісова! Де аналіз витрат по третьому кварталу? — з кабінету вийшов Данило.

Він ішов до мого столу з папкою в руках, його крок був суворим і впевненим. Він хотів виставити мені чергову догану за повільність.

— Я... я зараз дороблю, Даниле... — видавила я із сухого горла.

Я спробувала піднятися зі стільця, щоб подати йому папери. Сперлася руками об стіл. Встала на ноги...

І в цей момент світ навколо мене просто вимкнувся.

Звуки офісу зникли. Підлога вислизнула з-під ніг. Темрява, яка чатувала на мене останні чотири дні, накрила мене важким, глухим покривалом. Спина втратила опору, і я ковзнула вниз, непритомна, не в змозі навіть виставити руки для захисту.

— Анно!

Останнє, що я відчула перед тим, як остаточно провалитися в безвідходну безодню, — це міцні, гарячі й панічні руки Данила, які підхопили моє знесилене тіло за секунду до удару об мармурову підлогу.

його голос, у якому більше не було ані краплі льоду — лише дикий, тваринний жах, — лунав десь надзвичайно далеко:

— Анно! Відкрий очі! Анно, дідько б тебе взяв, дихай!

Але я вже нічого не чула. Моє виснажене тіло здалося.