Розділ 4. Темні окуляри та незбагненне тепло

У п'ятницю о другій годині дня я столяла біля каси приватної клініки «Офтальм-Мед». Тремтячими від хвилювання й утоми пальцями я віддала касиру купюри, які мені видав Данило. Коли апарат перерахував гроші й видав чек із печаткою «СПЛАЧЕНО. ДРУГИЙ ЕТАП РЕКОНСТРУКЦІЇ», я вперше за кілька тижнів змогла видихнути.

— Все в порядку, Анно Дмитрівно, — посміхнулася дівчина за склом. — Операція призначена на наступний понеділок. Зараз ведіть Дениска в тринадцятий кабінет, лікар прокрапає оченята розчином для розширення зіниць і проведе контрольний огляд.

— Дякую... Дуже дякую, — мовила я, змахнувши сльозу.

У коридорі на м'якому диванчику сидів Денис. На його маленькому обличчі були великі темні окуляри з м'якою гумовою фіксацією — після спеціальних крапель, які готували очне яблуко до кристалика, світло пекло йому оченята, тому лікар наказав не знімати їх до самого вечора. Хлопчик сидів рівно, кумедно бовтаючи ніжками в сандаликах, і тримав у руках свій любимий дерев'яний кубик з обклейкою з оксамиту.

— Мамо? Ми перегнали злодія, який хотів забрати моє сонечко? — тихо запитав він, відчувши, що я підійшла.

— Перегнали, моє сонечко, — я присіла біля нього й поцілувала в липкий від дитячого соку лобик. — У понеділок лікар полагодить праве оченятко, і ти бачитимеш усе-все. І гусака у баби Галі, і метеликів...

— Анно.

Голос пролунав над моєю головою, як грім серед ясного неба.

Я здригнулася й важко підвелася. Біля входу в коридор офтальмологічного відділення стояв Данило. У своєму бездоганному темно-синьому костюмі, із закладеними в кишені руками, він виглядав чужорідно серед дитячих малюнків на стінах. Він приїхав особисто. Перевірити, чи я справді віддала гроші в клініку, чи просто розвела його на тридцять п'ять тисяч.

його очі ковзнули по мені з холодною зверхністю, а потім... опустилися на малюка.

Я затамувала подих, готову закрити сина собою. Але те, що сталося далі, змусило моє серце стиснутися від пекучого болю.

Данило не дивився на дитину з огидою чи злістю. У його погляді не було ненависті до хлопчика. Навпаки — його суворі риси обличчя на секунду пом'якшилися. На мить у його очах промигнув якийсь дивний, розгублений смуток. Він повільно ступив крок ближче й присів на карачки прямо перед Денисом, опинившись на рівні очей дитини.

— Привіт, козаче, — тихо мовив Данило. Його голос, який ще пів години тому гримів на мене ультиматумами, зараз звучав дивовижно м'яко й тепло.

Денис повертав голівку на звук. Крізь темні окуляри він не міг бачити обличчя чоловіка, але дитячий слух і чуття зреагували миттєво. Малюк витягнув маленьку ручку вперед і торкнувся пальчиками дорогиного лацкана піджака Данила.

— Привіт, дядьку... — посміхнувся Денис, нахиливши голівку. — А ти пахнеш... як дерево й дощ. І як казка з маманої скриньки.

Данило замер. Я бачила, як посмикнувся м'яз на його вилиці. Він обережно, майже невагомо торкнувся великим пальцем маленької кулачки Дениса. У цьому русі була така прихована, несвідома ніжність, що у мене перехопило горло. Генетика й кров кликали їх одне до одного, хоч обидва про це не здогадувалися.

— Добре поводишся в лікарні? — запитав Данило, і в його тоні прослизнула повага до маленького бійця.

— Я не плачу! — гордо мовив Денис. — Мені крапали водичку в очки, але я терпів. Бо мама казала, що чоловіки не плачуть.

Данило повільно підвівся. Він глянув на мене, і в його очах знову спалахнуло те жорстоке полум'я, але тепер воно було змішане з важким, отруйним болем. Він не злився на малюка. Він злився на мене. За те, що я, на його думку, народила цього чудового, світлого хлопчика від іншого чоловіка. За те, що ця дитина могла бути нашою, якби я не втекла до Варшави.

— Він хоробрий хлопчик, Анно, — тихо, але карбуючи кожне слово, мовив Данило, дивлячись мені прямо в очі. — На відміну від своєї матері. Дитині потрібне лікування, і я радий, що гроші пішли за призначенням. Але це не змінює нашої угоди. Відзавтра — з восьмої ранку до двадцять другої вечора.

Він востаннє затримав погляд на Денисові, ледь помітно кивнув малюкові й розвернувся, швидким кроком попрямувавши до виходу.

Я опустилася на диванчик поруч із сином і закрила обличчя тремтячими долонями.