Розділ 3. Жорстокий ультиматум

У четвер уранці світ навколо мене почав розпливатися. Очі пекли так, ніби під повіки насипали піску, а руки дрібно тремтіли, коли я тримала горнятко з кавою в офісній кухні. Мені здавалося, що я живу в якомусь безперервному кошмарі: офіс — автобус — хата — ноутбук — автобус. Сон став розкошю, яку я не могла собі дозволити.

Об одинадцятій ранку мій телефон у сумці завібрував. Злякавшись, що це баба Галя, я вибігла в коридор і піднесла слухавку.

— Анно Дмитрівно? Це адміністратор клініки «Офтальм-Мед», — пролунав сухий, діловий голос. — Нагадуємо, що завтра, у п'ятницю, о п'ятнадцятій нуль-нуль закінчується термін броні на кристалик для Дениса. Якщо ви не внесете аванс у розмірі п'ятдесяти тисяч гривень до цього часу, операцію буде скасовано, а чергу перенесено на чотири місяці.

— Чотири місяці? — у мене перехопило подих, і я спиралася рукою об холодну стіну коридору. — Ні, будь ласка! Лікар казав, що чотири місяці — це занадто пізно! Після першої операції на лівому оці ми маємо закріпити результат на правому саме зараз! Очне яблуко остаточно втратить фокус!

— Такий регламент, Анно Дмитрівно. Чекаємо грошей до завтрашнього обіду.

Слухавка вимкнулася.

П'ятдесят тисяч. У мене залишилося лише п'ятнадцять. Перший етап лікування й операція пів року тому висмоктали з мене все: я продала бабусині старовинні сережки, віддала всі накопичення за три роки, ночами виконувала чужі студентські курсові й аудити, аби тільки врятувати ліве оченятко сина. Я вигребла себе до дна. І тепер, коли ми були за крок до фінішу, коли залишалася друга, вирішальна операція, час зіграв проти мене.

Де взяти ще тридцять п'ять тисяч за тридцять годин? Банки з моєю мінімальною офіційною зарплатою відмовлять за хвилину.

Я стояла в коридорі, й сльози безсилля нарешті прорвали мій захисний бар'єр. Я ковтала їх, витираючи щоки рукавом дешевої кофти. Був лише один вихід. Людина, яка володіла всім бізнес-центром і розраховувалася мільйонами за один підпис.

Данило.

Я не пам'ятаю, як постукала в двері його кабінету.

— Увійдіть, — пролунало зсередини.

Я зайшла. Данило вивчав якісь папери. Побачивши мене, він відкинувся на спинку крісла й зміряв мене холодним поглядом.

— Що таке? Знову плутанина в податкових?

— Даниле... мені потрібна ваша допомога, — мовила я. Голос зрадницьки тремтів, і я затиснула пальці в кулаки, щоб не впасти на коліна. — Мені потрібен аванс. Тридцять п'ять тисяч гривень. Терміново. До завтра.

Він замер. На його обличчі з'явилася отруйна, зверхня посмішка, але в очах спалахнув небезпечний вогонь.

— Аванс? — він повільно встав і підійшов до краю столу. — Ти працюєш у мене третій день, Анно. Ти злила мої компанії на мільйони, а тепер приходиш і просиш грошей? На що? На новий квиток до Варшави? Чи твоєму покровителю не вистачає на розкішне життя?

— Це не для мене! — викрикнула я, і в голосі прозвучав такий біль, що Данило на секунду занімів. — Мені потрібні ці гроші... на лікування. Перший етап ми пройшли, але зараз вирішується все! Якщо я не зроблю це зараз, усе попереднє було марно! Я відпрацюю кожен відсоток, я підпишу будь-яку розписку, я працюватиму цілодобово!

Данило підійшов ближче. Його обличчя було за кілька сантиметрів від мого. Він уважно вдивлявся в мої червоні від недосипу очі, в мої тремтячі губи. На секунду в його погляді пропливло щось схоже на сумнів або жаль, але він миттєво закрив це бронею зневаги.

— Вже й друга фаза "лікування"? — тихо запитав він. — Сумніваюся. Але ти права в одному: ти відпрацюєш кожен відсоток.

Він дістав із сейфа стопку купюр і кинув їх на стіл між нами.

— Тут п'ятдесят тисяч. Я даю їх тобі в борг. Під офіційний договір позики з жорсткими відсотками.

Я простягнула тремтячу руку, але він прикрив гроші своєю широкою долонею.

— Але в мене є умова, Анно, — його голос став низьким і загрозливим. — З завтрашнього дня ти працюєш не до п'ятнадцятої і не до вісімнадцятої. Ти перебуватимеш у цьому офісі з восьмої ранку до двадцять другої вечора. Щодня. Включно з вихідними. Твій "варшавський відпочинок" закінчився. Ти належатимеш цій роботі, поки не віддаси все до копійки. Згодна?

Він чекав, що я відмовлюся. Чекав, що я розплачуся й втечу. Він ховав за цим ультиматумом бажання прив'язати мене до себе, тримати під повним контролем і катувати щоденною присутністю.

Я подивилася на гроші. Це був зір мого сина. Це була друга й остання можливість для Дениса повноцінно побачити світ.

— Я згодна, — чітко й голосно мовила я, зустрівшись із його крижаним поглядом. — Давайте договір.