Розділ 2. Холодний мармур і запах полину

Вівторок зустрів мене туманом і льодяним дощем. О сьомій ранку я вже трусилася на задньому сидінні пазика, намагаючись пальцями розігріти занімілі кисті. Поруч смерділо сирою вовною та дизелем, а в голові гули цифри: мені залишалося спати три з половиною години на добу, щоб устигати й закривати нічні аудити для київських замовників, і не запізнюватися до Данила.

Коли я о 07:55 увійшла до скляної вежі холдингу в центрі Дніпра, дівчата на рецепції подивилися на мене з подивом. У своєму скромному затертому пальті й із пучком на потилиці я виглядала як привид із минулого серед їхньої ідеальної розкоші.

— Алісова? — сухо запитала помічниця Данила, підносячи мені стопку папок висотою в пів метра. — Дмитрович наказав: це первинна звітність за чотири роки по східному філіалу. Перевірити кожну цифру. Звіт має бути на столі о сімнадцятій.

Вона навіть не запропонувала кави.

Я сіла за виділений мені стіл у кутку загального відділу й занурилася в роботу. Очі випікало від сухості вже за дві години. У дзеркалі в туалеті я побачила своє відображення: бліда, схудла, з темними фіолетовими півколами під очима.

Я згадала іншу Анну. Чотири роки тому в Києві. Тоді Данило купував мені шовкові сукні, розчісував моє довге шоколадне волосся й благав не перепрацьовувати. «Ти моя крихка дівчинка, Анно, — шепотів він, цілуючи мої пальці, коли я пізно засинала за річним звітом. — Я працюю для нас обох».

Тепер той самий чоловік методично знищував мене.

О 16:50 я зайшла до його кабінету й поклала роздрукований звіт. Данило навіть не глянув на папери. Він сидів у своєму кріслі, сперши підборіддя на зсунуті в замок пальці, і сканував мене холодним поглядом.

— Непогано, — мовив він з отруйною іронією. — Бачу, у Варшаві тебе навчили працювати без перерви на обід. Чи це твій новий покровитель привчив тебе до дисципліни?

— Я можу бути вільна? — тихо запитала я, ігноруючи шпильку. Мені треба було бігти. До останнього сільського автобуса залишалося сорок хвилин. Якщо я запізнюся — доведеться платити триста гривень за таксі, а це гроші на краплі для Дениса.

— Ні, — Данило дістав із шухляди ще дві пухкі папки. — Ось це — розбіжності по податкових накладних. До ранку.

— Даниле... це неможливо фізично, — у мене задрижали губи. — Мені треба додому.

— Додому? — він різко підвівся, і його широкі плечі перекрили світло від панорамного вікна. — До кого, Анно? До того, заради кого ти злила мої креслення? Ти працюєш на мене на особливих умовах. Якщо тебе щось не влаштовує — двері відкриті. Але пам'ятай про мою обіцянку щодо вовчого квитка в цьому місті.

Я подивилася на нього. У його очах була не просто злість — там вирувала невиплакана образа й глибока, скалічена любов, яка перетворилася на отруту. Він хотів зламати мене, бо вважав, що я зламала його.

Я мовчки взяла папки й вийшла.

О восьмій вечора я ледве встигла вискочити з автобуса на сільській зупинці. Дощ ущух, і повітря пахло полином та сирою землею. Я бігла темною вулицею, спотикаючись об вибоїни, поки не побачила тьмяне світло в вікнах бабусиної хати.

Двері відчинилися, і на поріг вийшла баба Галя в старій тілогрійці.

— О, припленталася! — загарчала вона, але в її голосі була материнська турбота. — Ти на себе в дзеркало дивилася, Аньо? Синя, як пуп у курки! Ондечки твоє дитя пів вечора пирога з гарбузом чекало, а ти все по своїх містах шастаєш!

— Як він, бабо Галю? — я припала до одвірка, переводячи подих.

— Та як... Сидить, кубики твої лапає. Запитував, чого сонечко так швидко ховається. А воно ж не ховається, це в нього перед очима пелена туманіє, — баба Галя зітхнула й сунула мені в руки глечик із теплим молоком. — На ось, випий. І сусіда Колю завтра кликни, хай огорожу поправить, а то Дениско сьогодні трохи в кропиву не вліз, біднятко. Очі вилікуй йому, Аньо. Бо серце крається.

Я зайшла до хати. Денис уже спав, згорнувшись калачиком під старенькою ковдрою. Я присіла біля ліжка, погладила його по теплій щоці й розгортала папки Данила.

Попереду була ніч. Ноутбук, кава без цукру й чотири години до наступного автобуса.