Розділ 1. Повернення до пащі лева

Двері кабінету з темного дуба зачинилися за моєю спиною з глухим, остаточним звуком. Мов віко труни.

Я стиснула в пальцях папку з документами так міцно, що пластикові кутики врізалися в шкіру. Мені потрібна була ця посада. Я йшла до неї останні пів року, ночами розсилаючи резюме й проходячи онлайн-тести, поки трирічний Денис спав у сусідній кімнаті. Це був єдиний великий аудиторський холдинг у Дніпрі, який пропонував білу зарплату й страховку, здатну покрити хоча б частину підготовки до операції.

Я не знала, хто засновник. У документах фігурувала лише київська материнська компанія.

— Папери на стіл.

Цей голос.

Повітря в моїх легенях миттєво перетворилося на рідке скло. Серце пропустило удар, а потім забухало десь у горлі, перекриваючи кисень. Ні. Цього не могло бути. Тільки не він. Дніпро мав бути моїм тихим прихистком, далеко від столиці та минулого.

Чоловік за масивним робочим столом повільно підвів голову від монітора. Чорний костюм, ідеально випрасувана сорочка, суворі риси обличчя, які колись пом'якшувалися ніжністю, коли він дивився на мене. Тепер його очі були схожі на два шматочки арктичного льоду.

Данило.

Він змінився. За ці чотири роки він став жорсткішим, холоднішим, неприступнішим. Людина, яку я колись врятувала ціною власного пекла.

— Анна? — його губи скривилися в отруйній, розчарованій посмішці. — Треба ж. Зрадниця повертається на місце злочину. Чи гроші твого покровителя з Варшави вже закінчилися? Так швидко протринькала те, що отримала за злив моїх секретів?

Варшава... Звісно. Той шантажист чотири роки тому продумав усе до дрібниць. Він змусив мене купити квиток на міжнародний автобус, вимкнути телефон і три доби сидіти в дешевому польському готелі без права виходу в мережу. А в цей час у Києві Данилу зливали кадри з камер спостереження, де я власноруч скачувала його файли, і мої квитки до міста, де базувався його головний бізнес-ворог. Для нього це була витончена, холоднокровна втеча за кордон до іншого чоловіка.

— Я... я не знала, що ви володієте цією філією, — видавила я із сухого горла, роблячи крок назад до дверей. — Вибачте. Я піду.

— Стояти, — клацнув голос Данила, як батіг. Він повільно підвівся з-за столу, перетікаючи через кабінет з грацією небезпечного хижака. — Ти справді думала, що можеш просто так з'явитися в моєму місті? Без пояснень?

Він підійшов надто близько. Від нього пахло дорогим парфумом, холодним тютюном і владою. Я впиралася спиною в двері, а мій живіт стискався від страху й нестерпного, божевільного болю.

Сказати йому? Крикнути прямо зараз у це холодне обличчя: «Даниле, у тебе є син, і він сліпне!»?

Я стиснула зуби так, що затріщали вилиці. Ні. Це було б самогубством. Для нього я — злодійка, яка зламала йому життя. Якщо я скажу про Дениса, він не розчулиться. З його грошима, зв’язками та моїм «кримінальним» минулим він за п'ять хвилин позбавить мене материнських прав через суд. Відбере Дениса у свій холодний, чужий світ, віддасть під нагляд холодних няньок, а мене знищить. А якщо ті люди з минулого, які тримали його під прицілом, дізнаються про спадкоємця... вони вб'ють мого хлопчика.

Нікому я не віддам свого сина. Я краще спатиму не чотири години на добу, а дві, але збережу його.

— Я нічого вам не винна, Даниле, — тихо, але твердо мовила я. — Все, що сталося... так було треба.

— «Так було треба»? — він нахилився до мого обличчя, і я побачила в його очах сплеск люті. — Ти зламала мені все, Анно. І ти відпрацюєш це. Ти працюватимеш тут. На мене. За мінімальний оклад і під моїм особистим контролем.

Він вихопив з моїх рук папку і, не дивлячись, розмашисто підписав договір.

— Відзавтра. Вісім ранку. Запізнишся на хвилину — я подбаю, щоб тебе не взяли навіть прибиральницею в цьому регіоні.

...О пів на сьому ранку наступного дня я вже бігла на сільський автобус.

Село під Дніпром ще спало у ранковому тумані. Бабусина хата, яка дісталася мені у спадок, була єдиним дахом над головою, за який не треба було платити оренду. Але жити тут із дитиною, яка погано бачить, було щоденним подвигом. У селі не було садочка. Бабусі не стало рік тому, і єдиним моїм порятунком була сімдесятирічна сусідка баба Галя, яка погоджувалася пригледіти за Денисом кілька годин до обіду.

Але залишати його надовго було небезпечно. Баба Галя була старою й повільною. А Денис через свій зір не бачив краю відкритого колодязя на вулиці чи глибокої колії, розмитої дощем. Обидва рази я встигала вихопити його в останню секунду. На вулицю йому можна було тільки зі мною.

Я забігла до хати на п'ять хвилин перед виходом. Денис уже прокинувся. Він сидів на ліжку, кумедно нахиливши голову й прижмуривши праве оченятко — те саме, де золота смужка на райдужці так боляче нагадувала мені Данила.

— Мамо? Це ти тупаєш, як їжачок? — посміхнувся він на слух, витягаючи рученята у повітря.

— Я, моє сонечко, — я припала до нього, зарившись носом у його м'якеньке волосся й пожадливо вдихаючи запах дитячого мила. Біль у спині від нічного підробітку за ноутбуком миттєво відступив. — Хто сьогодні буде найслухнянішим у баби Галі?

— Я! Ми будемо вгадувати казки на дотик! — гордо мовив син, показуючи мені дерев'яні кубики, які я власноруч вирізала й оклеїла різними за текстурою тканинами — оксамитом, мішковиною, шовком, щоб розвивати його дрібну моторику. — Мам, а коли ми знов поїдемо до того дядька-лікаря у великих окулярах? Він казав, якщо я буду їсти моркву, сонечко в моїх очках світитиме яскравіше.

У мене перехопило подих. Дядько-лікар чекав грошей на операцію.

— Скоро, малюк. Дуже скоро. Мама знайшла нову роботу. Там... складний начальник, але мама впорається. Чуєш?

— Чую, — він провів пальчиком по моїй щоці, точно втрапляючи в ямочку. — Ти в мене найсильніша.

Я поцілувала його в лоб, перевірила, чи зачинені двері на горище, ще раз поперчила бабу Галю не випускати його за хвіртку, і вискочила на автобус. Мені треба було бути в офісі о восьмій. До чоловіка, який вважав мене зрадницею і не здогадувався, що щоночі я працюю до дванадцятої, а о шостій ранку встаю заради хлопчика із його золотими очима.