Розділ 1

Лілі : 

Я дивилася на своє зап’ястя, де пульсувало червоне світло. Воно було яскравим, агресивним і в напівтемряві кімнати здавалося чимось зловісним.

— Я не чіпала твою вазу, мамо. Це була не я! — мій голос зірвався на крик, а потім перейшов у шепіт.

— Брехня! — вигукнула мама, вказуючи пальцем на мою руку. — Ти подивися на свій браслет! Він горить червоним, Лілю. Червоним! Ти навіть зараз намагаєшся мене одурити, дивлячись мені прямо в очі!

Мама стояла над уламками кришталю, її обличчя перекосилося від гніву. Поруч, притиснувшись до стіни, стояла Мія. На її руці такий самий браслет світився спокійним, ніжним зеленим кольором. Мія опустила очі, і я побачила, як куточок її губ ледь помітно сіпнувся у посмішці.

— Мамо, я бачила, як вона це зробила, — тихо промовила Мія. — Вона хотіла її переставити, а потім просто кинула... Напевно, злилася на тебе.

— Бачиш? — мама обернулася до мене. — У Мії браслет зелений. Вона каже правду. А ти... ти просто маленька брехуха.

Я хотіла пояснити, що мені просто страшно. Що кожного разу, коли мама починає кричати, моє серце вилітає з грудей, і цей клятий датчик реагує на мій пульс. Але хто мені повірить? Мама вірила технологіям, а не власній дитині.

— Іди у свою кімнату, — холодно наказала вона. — Поки браслет не стане зеленим, ти не вийдеш звідти. Я втомилася від твоєї нескінченної брехні.

Мама : 

Я зачинила двері кімнати Лілі. Мої руки тремтіли. Ніколи не думала, що виховання старшої доньки буде таким важким завданням. Якби не ці браслети, які я замовила за оголошенням, я б і далі дозволяла їй водити себе за ніс.

«Розумні браслети правди» — так було написано на сайті. Виробник обіцяв, що вони зчитують біоритми та визначають чесність. П’ятнадцять гривень — смішна ціна за те, щоб нарешті знати, що відбувається в головах моїх дітей. І вони працювали! Щоразу, коли ставалося щось погане, браслет Лілі підтверджував мої найгірші побоювання.

— Мамо, а ми підемо на феєрверки? — Мія підійшла і ніжно взяла мене за руку. Її браслет сяяв ідеальним смарагдовим світлом.

— Звісно, сонечко, — я поцілувала її в чоло. — Ти в мене чесна дівчинка. Ти заслуговуєш на свято.

Я взяла рулон широкого скотчу. Треба було заклеїти двері Лілі, щоб вона знову не вислизнула і не почала пакостити, поки нас не буде. Це для її ж безпеки. Нехай посидить у тиші й подумає над своєю поведінкою.

Я була впевнена: я хороша мати. Я просто борюся за правду в цьому домі.

Лілі : 

Я сиділа на підлозі біля дверей і слухала, як зовні розгортається липка стрічка скотчу. Мама заклеювала мене, як якусь посилку.

— Мамо, мені погано... — прошепотіла я, притискаючись лобом до холодного дерева. — Будь ласка, зніми його, він пече...

Але за дверима почувся лише сміх Мії та звук кроків, що віддалялися. Вони йшли святкувати. Вони йшли дивитися на вогні в небі, лишаючи мене наодинці з вогнем на моєму зап’ясті.

Браслет блимав усе швидше. Червоний. Червоний. Червоний.

Мій пульс зашкалював від паніки, а повітря в заклеєній кімнаті ставало все менше. Я подивилася на старий малюнок на столі, де ми всі разом — мама, тато, я і Мія. Я хотіла розірвати його, але сили покидали мене.

Сьогодні був Новий рік. Час, коли здійснюються мрії. Моєю єдиною мрією було, щоб мама хоча б раз просто подивилася мені в очі й побачила там істину без допомоги дешевого пластику.

Я лягла на підлогу, згортаючись калачиком. Червоний вогник на руці був останнім, що я бачила, перед тим як темрява стала повною.