Глава 2

Секунди розтягнулися, мов гумові, і в цій оглушливій тиші посеред будмайданчика було чути лише, як з бетонного козирка недобудованої секції у калюжу важко капає вода.

Артем не зводив з неї очей. Його пальці на дитячій куртці Лева ледь помітно здригнулися, а погляд знову метнувся від обличчя Мії до старого сталевого брелока на синьому рюкзачку. Ще мить — і він простягне руку, візьме цей виточений ним колись конус у пальці, переверне тим самим боком із зашліфованою вм’ятинкою від різця…

Інстинкт самозбереження спрацював у Мії швидше за думки. Вона рвучко ступила вперед і майже вихопила сина з рук Артема, притискаючи тепле, трохи перелякане тільце до себе так, щоб рюкзак опинився з протилежного від чоловіка боку. Її лікоть випадково черкнув по твердій тканині його кашемірового пальта, і від цього короткого дотику всередині все болісно стиснулося.

— Дякую за допомогу, — її голос прозвучав глухо, майже крижано, хоча серце калатало десь у самому горлі, забиваючи дихання. — З моєю дитиною все гаразд.

— З твоєю… дитиною? — повільно, ніби куштуючи кожне слово на смак, повторив Артем.

Шок у його темно-сірих очах почав стрімко витіснятися чимось темним, густим і колючим. Він опустив руки вздовж тулуба, повільно стиснувши долоні в кулаки, і зробив півкроку до неї, затуляючи собою холодний жовтневий вітер зі схилу.

— Мамо, а цей великий дядько сильний, — тихо зашепотів Лев їй у шию, обіймаючи її одною ручкою, а іншою все ще стискаючи знайдений каштан. — Він мене однією рукою підняв, як супермен у мультику. Тільки в нього пальці холодні.

Артем здригнувся від дитячого голосу. Його погляд знову вп’явся в профіль хлопчика — у темні вії, лінію підборіддя, насуплені брівки. На обличчі чоловіка промайнула тінь якоїсь болісної, гарячкової думки, але саме в цю секунду позаду по мокрому щебеню загуркотіли важкі кроки.

— Артеме Миколайовичу, та я ж у ліве дзеркало здавав, за палетами сліпа зона! — підскочив водій Кузьмич, зірвавши з лисої голови засмальцьовану кепку і витираючи нею спітніле чоло. — Охоронця біля воріт відволікли, от малий за цуциком і шаснув! Слава Богу, ви встигли…

А слідом за водієм, ледь не перечіпаючись у своїх модних лакованих туфлях по багнюці, від підпірної стіни вже біг Андрій.

— Тьомо, ти вже тут? А ми на тебе тільки о першій чекали… — почав він на ходу, натягуючи на обличчя улесливу посмішку, але, угледівши жінку з дитиною біля брата, осікся на півслові.

Його очі округлилися. Він перевів погляд із блідої Мії на похмурого, кам’яного Артема, і рум’янець миттєво зійшов із його гладких щік. Андрій інстинктивно сховав за спину планшет із непідписаними актами, який ще хвилину тому тицяв у груди старому виконробу.

— Соломія?.. — вичавив із себе Андрій, і в його голосі прорізався неприхований, липкий переляк людини, яка раптом побачила привида. — А ти… ти що тут робиш?

Мія навіть не глянула в його бік. Вона перехопила Лева зручніше на стегні — малий за останній рік добряче витягнувся і важив уже чимало, тож руки з незвички занили, — і холодно подивилася просто в очі Артему:

— Раджу вам краще стежити за периметром будівництва, пане… керівнику.

Вона різко розвернулася і швидким, майже біжучим кроком попрямувала до виходу з майданчика.

— Міє, зачекай! — глухий, владний голос Артема наздогнав її вже біля самої брами.

Він ступив уперед, маючи намір піти за нею, але Кузьмич і блідий Андрій разом опинилися у нього на шляху, загородивши вузький прохід між палетами.

— Тьомо, та тут Петрович по першому сектору чекає, зараз бетоновоз під’їде, треба вирішити куди розвантажувати! — затараторив Андрій, хапаючи брата за лікоть. — Залиш її, бачиш же — приїхала з малим до матері в гості, чоловік, мабуть, у машині за парком чекає! Навіщо воно тобі треба через стільки років?

Останні слова Андрія долетіли до вух Мії вже за сітчастою огорожею. Вона не озирнулася, але відчула спиною важкий, пекучий погляд Артема, який проводжав її крізь металеві прути паркану аж до повороту за старі липи.

Тільки коли за кущами бузку зник останній банер «Фенікс-Буду», Мія зупинилася біля дерев’яної лавки, опустила Лева на землю і присіла перед ним навпочіпки. Її руки тремтіли так сильно, що вона не одразу змогла застібнути верхній ґудзик на його куртці.

Артем. Тут. На об’єкті «Фенікс-Буду». Він тут явно не просто найманий інженер. Не просто начальник дільниці. І його брат, який краде у нього за спиною, заливаючи гнилий бетон під фундамент його власного проєкту. Чи вони разом провертають оці афери?

— Мамусю, а чого ти так швидко бігла? — Лев стурбовано зазирнув їй в обличчя і приклав свою теплу, трохи забруднену каштановою корою долоньку до її холодної щоки. — Ти злякалася тієї машини з великими колесами? Не бійся, я ж цілий. Бачиш, навіть штани на колінах чисті!

Мія заплющила очі й притиснулася чолом до маленького плеча. Усередині повільно відпускав крижаний спазм.

— Злякалася, сонечко. Дуже злякалася, — чесно зізналася вона, гладячи його по спині, а потім непомітно розстібнула карабін на замку його рюкзачка і сховала важкий сталевий брелок-відвес глибоко на дно своєї сумки. — Вибач мені, що відволіклася на телефон. Більше я тебе ні на секунду з очей не випущу.

— То ми що, вже йдемо додому? — трохи розчаровано протягнув малий. — А бабуся казала, що ми ще листя жовте для їжачка назбираємо…

— Назбираємо у нашому саду під яблунями, там листя ще красивіше, — Мія підвелася і міцно взяла сина за руку. — А зараз ходімо пити гарячий чай із малиною. Бо у мами щось пальці зовсім змерзли.

Удома на Вишневій пахло печеними яблуками з корицею і сушеним чебрецем. Ганна Степанівна виставила з духовки старе емальоване деко, але ледве глянула на доньку, що переступила поріг веранди, як одразу відклала прихватку вбік. Материнське серце не обдуриш жодною спокійною усмішкою.

— Бачила його? — тихо, одними губами спитала мама, коли нагодований супом з фрикадельками Лев заснув на широкому дивані у вітальні в обіймах плюшевого ведмедя, вкритий теплим картатим пледом.