Глава 1

П’ять років по тому.

Ранкове сонце ледь пробивалося крізь густий жовтневий туман, що повис над старими яблунями у дворі, але на кухні вже пахло смаженими сирниками, ваніллю і трохи — підгорілим маслом.

Соломія стояла біля газової плити в теплому в’язаному кардигані поверх домашньої футболки, притискаючи плечем телефон до вуха, а вільною рукою намагалася підчепити лопаткою найбільш рум’яний сирник. Стара чавунна сковорідка шкварчала так гучно, що голос головного редактора в слухавці доводилося ловити через слово.

— …ти мене взагалі чуєш, Соломіє? — басив у трубку Борис Ілліч, її шеф з великого столичного інформаційного порталу. — Забудовник завтра о дванадцятій збирає пресу просто біля центрального входу в парк. Усі ваші місцеві газетки й телеканали вже напоготові, будуть співати дифірамби про інвестиції в регіони та європейські велодоріжки. Твоє завдання — зайти з тилу. Подивишся кошториси, поспілкуєшся з підрядниками. Ти ж родом із того містечка, знаєш там кожен кущ.

— Знаю, Борисе Іллічу, — Мія нарешті перевернула сирник, прикрутила вогонь до мінімуму і витерла пальці об кухонний рушник із вишитими півниками. — Тільки ви мені так і не сказали, звідки взялася та вчорашня папка. Кур’єр кинув її на стіл секретарці в нашій редакції й зник. Без підпису, без зворотної адреси, лише моє ім’я маркером на оранжевому картоні. Вам не здається, що нас просто використовують у чиїйсь війні за підряди?

— Мені здається, що коли журналісту-розслідувачу приносять копії закритих лабораторних проб із мокрими печатками — треба брати і копати, а не шукати філософський камінь, — пирхнув шеф. — Ти ж сама вчора бачила цифри. Там по накладних списують гроші за наддорогий гідротехнічний бетон марки М-400, а за результатами прихованої експертизи в опалубку підпірної стіни заливають дешевий розчин низької марки, який ледве до М-150 дотягує. Оком ти його в міксері не відрізниш, мішки на будівництві лежать фірмові, красиві, а всередині — пісок і крейда. Якщо вони цим фальсифікатом заллють укріплення біля паркового схилу — навесні ґрунтові води розмиють основу, і крайній корпус їхнього житлового комплексу поїде просто людям на голови. Перевір це. Ти ж усе одно брала відгули, щоб маму провідати і малого з мегаполісу на свіже повітря вивезти. От і поєднаєш.

— Вже поєднала. Ми вчора ввечері приїхали, — Мія озирнулася на кухонний стіл.

За столом, підібгавши під себе ноги в смугастих шкарпетках, сидів чотирирічний Лев. Замість того, щоб їсти, малий зосереджено викладав із сирників, скибочок яблука та чайних ложок якусь складну конструкцію просто поверх клейонки в дрібну ромашку. Його темно-сірі, майже графітові очі дивилися на тарілку з такою суворою інженерною серйозністю, а густі темні брівки зійшлися на переніссі в таку знайому вперту зморшку, що у Мії, як і щоранку останні чотири роки, коротко й тепло стиснулося серце.

— Мам, дивися, — прошепотів Лев, обережно врівноважуючи дві ложки на вершечку піраміди з яблук. — Якщо покласти круглий сирник сюди, міст падає. Бо він м’який. Треба твердий сухарик підкласти під низ, щоб тримало. Бабуся дала один, але він з маком, і мак сиплеться, як камінчики.

— Ох, зараз я тебе покусаю за ігри з їжею, архітекторе мій малий! — лагідно й трохи наспівно озвалася від буфета Ганна Степанівна, мама Мії, жартівливо клацнувши зубами біля рожевого вушка онука, від чого малий одразу заливисто захихотів і втягнув голову в плечі.

У свої шістдесят п’ять мама рухалася трохи повільніше, ніж колись — давалися взнаки тридцять років вчителювання в місцевій гімназії та слабке серце, через яке вона вже два роки пила пігулки за розкладом, — але очі за скельцями окулярів світилися таким живим, лагідним теплом, що вся стара кухня здавалася сонячною навіть у жовтневий туман. Вона поставила перед онуком горнятко з теплим какао і провела сухою, м’якою долонею по його темній маківці.

— Не свари його, бабусю, в дитини відповідальний проєкт, — усміхнулася Мія, ховаючи телефон у кишеню кардигана після короткого прощання з редактором. — Левчику, розбирай свій міст і їж, бо какао охолоне. Ми ж з тобою домовлялися: спочатку сніданок, потім ідемо в парк збирати каштани.

— А я вже зібрав шість штук учора в темряві, біля хвіртки! — гордо заявив малий, слухняно відправляючи шматочок яблука до рота. — Чотири великі і два маленькі, плескаті. Разом шість. Я їх у свій рюкзак поклав. І оту залізячку важку, що в тебе в коробці з нитками лежала, теж причепив на замочок. Вона коли гойдається — показує рівно вниз!

Мія застигла з тарілкою в руках.

— Яку залізячку, сонечко? — тихо перепитала вона, хоча вже знала відповідь.

Лев зіскочив зі стільця, підбіг до табуретки біля дверей, де лежав його синій дитячий рюкзачок із динозавром, і задер його вгору. На бігунку блискавки, поруч із пластиковим світловідбивачем, глухо теліпався маленький, важкий конус із сіруватої матової сталі на ремінці.

Старий саморобний брелок-відвес.

У кухні раптом стало дуже тихо — лише на плиті ледь чутно сичав забутий чайник. Ганна Степанівна перевела стривожений погляд із брелока на бліде обличчя доньки, але промовчала. Вона все розуміла без слів. Тоді, п’ять років тому, коли двадцятирічна Мія після тієї осінньої зливи перевелася на заочне і поїхала у велике місто з одним рюкзаком за плечима, Ганна Степанівна не поставила жодного зайвого питання. Коли донька, ковтаючи сльози, зізналася по телефону, що чекає дитину і в рідне містечко більше не повернеться, мама просто зібрала дві дорожні сумки, взяла банки з консервацією, замкнула будинок на Вишневій і приїхала до неї у шумний, чужий мегаполіс.

Вони витягли все вдвох. Тісну орендовану однушку в спальному районі великого міста, де під вікнами цілодобово гуділи машини, а взимку з панельних швів дуло так, що доводилося затикати щілини поролоном. Безсонні ночі, коли Мія однією рукою гойдала ліжечко з малим Левом, який заходився від кольок, а іншою сліпо набирала на ноутбуці статті, переклади й новини для великих порталів. Тоді в них не було грошей навіть на нову коляску — купували вживану з рук через інтернет, із трохи скрипучим лівим колесом, яке Мія сама змащувала соняшниковою олією.